34.4. Паніка і порятунок

Кухня перетворилась на імпровізовану зону бойових дій: дим ковтав усе, мов намагався стерти грані між реальністю і жахом. Кашель, уривчасте дихання, миготіння ламп — усе звучало як частина якогось тривожного симфонічного вибуху.

Тесса стояла зігнута, обличчя попелясте, губи стисли в лінію, але кожен новий спазм змушував її тремтіти. Вона схлипнула, тримаючись за живіт:

— Ерік... щось не так...

Ерік був уже поруч. Його руки впевнено, але дбайливо охопили її плечі, обережно притягнув до себе, відводячи з епіцентру диму. В його очах — страх, злість на себе, що не встиг, і безмежна любов.

— Шшш, Тесс... я тут. Я з тобою, чуєш? Глибоко дихай, наскільки можеш. Все буде добре. Ти сильна.

— Болить... — простогнала вона, затискаючи його пальці.

— Я знаю. Ми вже поряд. — Він нахилився, торкнувся чола до її скроні, шепочучи щось ніжне, ледь чутне, що було ближче до молитви, ніж до слів.
На іншому боці кімнати Векс, бліда мов сніг, лежала нерухомо. Її русяве волосся розсипалося по плитці, а груди ледь здіймались.
— Векс! — Тео впав навколішки біля неї. — Векс, чуєш мене? Векс!

Він торкнувся її щоки, поплескав по ній — без відповіді.

— Вирію! — крикнув Тео. — Допоможи! Вікна! Провітрювання!

Вирій уже відчиняв двері, рвав фіранки, скидав усе зайве з підвіконь, щоб пустити свіже повітря. Одним рухом вдарив ногою по заїденому вікну — скло розлетілося з тріском, свіже повітря увірвалося, змішуючись із задушливим смородом.

— Вона дихає? — вигукнув Вирій, нахиляючись до Векс.

— Ледь-ледь. Пульс слабкий, але є! — Тео вже зняв свою кофту й підклав їй під голову, обережно піднімаючи їй підборіддя. — Давай, Векс... не зараз… не смій мене так лякати…
Поруч Лея сиділа біля холодильника, обнявши ніж для піци, як улюблену іграшку, і весело сміялась:

— Цибуля... вона сміється з мене. Я знаю, що вона про мене думає! І знаєш що? Вона права...

Вона хихикнула і показала пальцем у бік плити:

— А той бекон тільки що зізнався, що любить мариновану моркву. Я ж казала, що їжа має емоції!

Вирій підійшов до неї, сів навпроти і дуже спокійно, але з бровою, що тремтіла від напруги, прошепотів:

— Леєнько... мила. Давай зробимо так: ти зараз посидиш з беконом, але не слухай його. Він завжди перебільшує. А я — принесу тобі воду. І свіже повітря. Домовились?

— А можна ще лимончик? — спитала вона з наївною посмішкою. — Я чула, він поліглот.

— Тільки якщо не намагатимешся з ним одружитись. Добре? — м’яко підморгнув Вирій і вже розвернувся до нової тріщини у стіні — вентиляція.

Дим потроху розсіювався. Кожен рух був пронизаний турботою: Тео не відходив від Векс, періодично торкався її лоба, перевіряв пульс і гладив пальцями долоню.

— Векс, повертайся... я ще не сказав тобі найважливішого... — прошепотів він, але цього разу вже з тремтінням у голосі.

Ерік усе ще тримав Тессу, вона обперлася лобом йому в плече. Її дихання було важким, але стабільнішим.

— Ти зі мною? — шепотів він, торкаючись губами її скроні.

— Я з тобою... — видихнула вона. — Просто не йди...

— Ніколи. — Він злегка стиснув її, ніби підтверджуючи, що навіть смерть не змусить його відступити.

Здавалось, що ця пастка — не просто дим. Вона мала ціль. Вона знала, куди бити.

І поки хтось боровся з болем, хтось — із страхом, а хтось — з беконом, що викрикував оперні арії у голові Леї, головне було одне:

Триматись разом.