29.18 — Коли все плавиться

У повітрі стояв запах паленого цукру, розпеченої іронії і... кінця.
Підземна зала тріщала по швах. Гаряча карамель піднімалась дедалі вище, облизуючи бетонні стіни, як голодний звір. І в самому її центрі, по груди занурені в це липке пекло, стояли троє.

Архітектор. Аґата. LX.

— Ніколи не думала, що помру з таким манікюром, — прошепотіла Аґата, поглянувши на свої пальці, обпечені й 

приклеєні до тіла карамеллю.

— Я думав, що встигнемо, — прохрипів Архітектор, його голос уже не був оксамитовим, лише втомленим. — Усе було сплановано.

— Усе — крім того, що твоє серце не на схемах, а тут, — вона торкнулась його грудей, де карамель уже почала смажити шкіру.

— Ми могли б бути кимось іншим. В іншій версії себе.

— Але ми вибрали бути монстрами. Разом.

Вона потяглась і поцілувала його — палко, розпачливо, з усією жагою злочинного кохання. Поцілунок, який не врятує. Але принаймні залишить смак.

LX спостерігала мовчки. Її обличчя не змінилось — спокійна, майже байдужа. Але один нерв на скроні сіпнувся.

— Так, це… тупо, — нарешті сказала вона. — Не по протоколу. І геть неефективно.

— Це любов, — озвалась Аґата, задихаючись. — Не програма.

— Саме тому вона не працює, — LX заплющила очі.

І за мить — усе запрацювало.

Десь вище.

Чорний Вирій стояв перед панеллю. Його пальці тремтіли. Перед ним — дві кнопки.
Одна — вимкнення системи, яка б заморозила усе.
Інша — самознищення. І ніякого перезапуску.

— Отже, ти знову тут, — сказав він сам собі, майже з усмішкою. — На перехресті. Вибір або зрадити себе, або... нарешті стати собою.

Поряд лежав його старий пульт — бездіяльний. Вся влада — в пальцях. І душі.

— Ти не зобов’язаний помирати, — пробурмотів його внутрішній голос, — Ти клон. Ти міг бути будь-ким. Чому обираєш згоріти?

Він заплющив очі.

— Бо цього разу… це мій вибір.

Клац.

Тиша.

І потім — грім.

Вибух.

Вогонь вирвався з нутра залу, проковтнувши спершу центр платформи, далі коридори, потім тунелі. Гаряче повітря змішалось із сиропом і парами глюкози.

Камери безпеки тріснули. Електрика здригнулась.

У самому епіцентрі — стояв Чорний Вирій.

Його пальто розвивалось. Вибух був за спиною. Вогонь майже торкався п’ят. Але він стояв рівно.
Спокійно. Ніби все життя вів до цього моменту.

— Ти можеш бути ким завгодно, — прошепотів він. — Але лише раз у житті ти стаєш тим, ким хочеш.

Його обличчя було спокійне. Його очі — вперше справжні.
Він повернув голову до камери, якої вже не існувало, і прошепотів:

— Це — справжнє я.

Вогонь накрив його. Повністю. Але в цій миті — він був вільний.

Знизу — останній поцілунок.

Карамель закипала, викидаючи пари й стогін плавлення.
Архітектор і Аґата все ще були в обіймах, їх тіла розм’якли. Вони зникали разом.
LX, до останнього секунди тримаючись спокійною, заплющила очі й сказала:

— Так неефективно…

І все зникло.

Зовні.

Камера ніби пливе крізь повітря. Ніч.
Вибух виривається з-під землі. Потужна хвиля світла розриває будівлю. Вікна летять у небо. Пил і карамель перетворюють усе навколо на туман.

На фоні — все ще грає карусель.

> 🎵
Лийся-лийся, карамель…
З’їж героя, злий коктейль…
Підсолоди біль і страх —
Смійся, поки ще в устах.

Ручки вгору, ніжки вниз —
Хто не втік — того сюрприз!
В казаночок — пірнемо,
І ні краплі не вернемо…
🎵

Пісня: "Карамельне прощай" посилання на ютуб: https://youtu.be/5uRzEApCR28?si=j3kuwfYkVslXYdwe 

Камера віддаляється.
Вогонь зжирає цукеркову фортецю. І десь серед хмар — спалах. Наче душі, що піднялись разом.

І тиша.

Операція Dessert — закрита. Але її смак залишився в повітрі.