29.17 — Кнопка, що не мала назви

Клац.

Цей звук не був гучним. Він не був навіть тривожним. Але його почув увесь підземний комплекс.

Бо коли Чорний Вирій натиснув кнопку — не ту, яку планував, і не ту, про яку його вчили, — почалось не передбачене вибухом, а дещо гірше.

Карусель.

Так, карусель. Прямо в центрі зали з розплавленими карамелями з неба почала повільно опускатись... гігантська цукеркова карусель із ляльками в костюмах дітей, що співали високими, моторошно мікшованими голосами:

— 🎵 Лийся-лийся, карамель…
З’їж героя, злий коктейль… 🎵

— Твою… солодку мать, — пробурмотів Ерік, коли механізм почав обертатись.

— Що це таке?! — Векс скочила за Вирієм, який намагався відтягнути Лею від гарячої плитки. — ЦЕ ВЗАГАЛІ ХТО ТАКЕ СКОНСТРУЮВАВ?

— Архітектор, — сказав Вирій, обтираючи піт з чола. — Очевидно, він мав дитинство, яке обійшло увагою нормальних педагогів.

У пастці

Знизу, в ямі, з якої ледве вибрались наші герої, залишились вони: Архітектор, LX та Аґата. І саме туди тепер неспішно починала спускатись цукеркова лавина — не карамель, ні, вже щось нове: розтоплені льодяники з перцем чилі та бурбонною есенцією.

— Це не була моя кнопка! — закричав Чорний Вирій із балкону. — Я… Я просто хотів…

— Що? Натиснути «вибух» і втекти у тінь? — глузливо вигукнула Лея. — Вітаю, ти активував «режим емоційно нестабільної дієти»!

— Ну принаймні це не була кнопка з написом "Солодке Судилище", — додав Вирій. — Хоча… хто ж їх тепер читає…

LX, по коліна в розпеченому сиропі, глянула на Архітектора:

— Ви б могли хоч раз у житті вказати, ЯКІ кнопки куди ведуть.

— Це був сюрприз… — зітхнув Архітектор. — Я ж люблю естетику катастрофи.

Аґата ж… сміялась. Голосно, майже істерично. Її губи блищали від крапель солодкого жахіття, але вона трималась за серце.

— Я знала, що це закінчиться не вибухом! А клятою ЛІРИКОЮ!

— Усе ще можна виправити! — заревів Ерік. — Якщо ми дістанемось до головного ядра — можемо перезапустити систему і вимкнути все це божевілля.

— І що тоді? — озирнулась Векс. — Вибух? Або концерт?

— Краще вибух, — озвався Вирій, — я вже не витримаю ще одного віршика про “цукрову душу героя”.

План

Лея встала, потираючи плече, і подивилась на всіх:

— Добре. Векс, ти йдеш у центр управління і знову перепрошиваєш систему. Ерік, Тесса — на мене. Ми обходимо 

з боків і забираємо їх, поки вони не розтанули остаточно.

— А я? — гукнув Чорний Вирій згори.

Настала тиша.

— Ти… — нарешті сказав Вирій. — Ти дивися. І зроби правильний вибір.

— Не знову ця мораль, — пробурмотів Чорний.

— Цього разу — вона з начинкою, — додала Лея. — І з болем.

Всередині ядра

Векс пролізла через ще одну вентиляцію, цього разу — зовсім вузьку. І вже хотіла сказати "мені не платять достатньо за це", але згадала, що їй взагалі не платять.

Клац. Вона відкрила панель. Перед нею — пульти, схеми, миготіння. Усе — як у старому аркадному автоматі.

— Ну, солоденьке. Давай танцювати.

Вона почала вводити коди. Пальці працювали швидко, інтуїтивно. У вухах — гудіння сирен і, здається, щось на кшталт дитячого хору, який співав про “бісквітну агонію”.

— Це... реально найгірший день мого життя, — прошепотіла вона і натисла кнопку. Reset.

Засвітились усі лампи. Музика зупинилась. Лава зупинилась. 

Карусель — теж. Усе завмерло.

Фінал сцени

— Оу, — прошепотіла Тесса. — Це… вийшло?

І тут — БАХ! Щось у підлозі вибухнуло — вибух не зруйнував залу, а розкрив потаємний тунель.

Звідти — струмінь світла. Тихий голос:

— Вам варто піти. Далі буде... гіркіше.

Це був Чорний Вирій. Він стояв у тунелі — але вже без пульта. Його очі — змучені, але спокійні.

— Я залишаюсь.

— Чому? — запитав Ерік.

— Бо... хтось має залишитись, щоб усе спалити. А ви — живіть. Ви ще не готові до кінця. Але він близько.

І в останній момент — двері зачинились.

БАХ. Ще один вибух — десь глибше.

Але команда вже бігла тунелем нагору, тримаючи одне одного. Усі в ранах, у карамелі, у смішках і в подиху перемоги.

— Якщо ми виберемось, — сказала Лея, — я хочу… сауну. І масаж. І...
— Поцілунок? — запитав Вирій.

— Так. Але після душу. Бо ти зараз пахнеш, як мій найгірший шкільний десерт.

— А я? — озвалась Векс. — Хтось скаже мені дякую?