29.14— Карамельна пастка

Перший спалах — і все змінилось.

Коли підлога під ногами Вирія й Леї зникла, було відчуття, що вони падають у солодку темряву. Але натомість — ривок, залізний затиск на ногах і... вони зависли. Догори ногами. Прямо посеред величезної, сяючої зали, схожої на гігантську цукеркову фабрику з пекельного кошмару. Усе — в золотисто-червоних тонах, стіни миготіли кольорами ірисок, а посередині клубочилась речовина, схожа на розпечену карамельну лаву.

— Це... не те, що я мала на увазі, коли казала "пірнемо з головою у справу", — задихаючись, проказала Лея, намагаючись підтягнутись хоч трішки, але з кожним рухом кайдани лише міцніше стискались.

— Ну, зате ти виглядаєш... стильно з цього ракурсу, — відповів Вирій, а потім скривився. — Жарт поганий, знаю.

— Не припиняй, — пробурмотіла вона. — Бо якщо я почну кричати, цей грьобаний Архітектор подумає, що виграв.

— І я йому цього не подарую.

Темрява підземелля була густою, але попри те, що Вирій і Лея висіли догори дригом, їхні очі гостро вловлювали кожен рух навколо. Вони бачити не лише холодні металеві ланцюги і палаючу лаву солодощів, а й живих ворогів — не голограми, а справжніх, живих. Архітектор, у своїй звичній оксамитовій мантії, стояв спиною до них, повністю занурений у розмову з двома фігурами, що наближалися — Аґата та LX.

Аґата рухалась із грацією хижої тварини, її погляд був гострий, як лезо, але в очах світився ще один, дивний вогонь. Вона підійшла до Архітектора дуже близько, майже торкаючись його плеча, і раптом — пристрасно, з такою силою, що Лея відчула холод у грудях, притиснула його до себе і поцілувала. Поцілунок був і викликом, і обіцянкою одночасно — ніби акт союзу і влади.
Вирій відчув, як його живіт скручує — не від страху, а від якоїсь кислоти, що залишилась після вчорашньої кави, але змішалась із сильною дозою нерозуміння і обурення.

— Ну, принаймні тепер ясно, що в них немає проблем із соціальною дистанцією, — прохрипів він і спробував посміхнутися, але вийшов лише глухий звук. — Це як дивитись, як твій кращий друг впадає у наркотичну залежність від горілки... але замість горілки — це зло і маніпуляції.

Лея, не стримуючись, тихо, але з гіркою усмішкою сказала:

— Якщо це любов, то я віддаю перевагу грипу. Принаймні грип не тягне на прірву.

Вона мимохіть стиснула губи, і її очі почали блищати, але не сльозами — це була рішучість. І трішки злості.

— Вони справді думають, що поцілунком можна заглушити всю ту гидоту, яку вони роблять? — додала Лея. — Мабуть, у їхній команді романтика це просто інший вид отрути.

Вирій похитав головою.

— Цієї отрути вистачить, щоб отруїти навіть найстійкіший зразок надії. Тільки от із надією ми боремося не так, як вони. Нам не потрібен поцілунок Архітектора, щоб згадати, чому ми тут.

В цей момент LX безмовно спостерігала, її холодний погляд пронизував наче лезо, і це змушувало серце стискатися ще сильніше.

— Я іноді думаю, що вона — живий доказ того, як виглядає втілення нудьги у вигляді людини, — з сарказмом сказав Вирій. — Без емоцій, без почуттів, просто холодний калькулятор смерті.

Лея кивнула.

— Якщо б LX була їжею, я б не з'їла навіть за гроші. Навіть якщо б це був останній шматок на Землі.

Вони обоє глянули один на одного, посмішки з'явилися, хоч і гіркі, ніби свідчення того, що навіть у цю мить виживання їм не чужі іронія і гумор.

— Знаєш, — прошепотів Вирій, — якщо ми виживемо, нам точно треба буде написати книжку: "Як не зійти з розуму, коли тебе тримають догори дригом, а навколо — пекельний поцілунок".

— Я б читала, — відповіла Лея з блиском у очах.

Але далі панувала тиша, яка говорила більше за слова — час діяти. І хоча їхні тіла зв’язали ланцюги, їхні душі були вільні. І це була найбільша зброя.
Векс бігла. Вперше за довгий час — без плану, без ухмилки. Її рука була подряпана, одяг порваний, дихання — нерівне. І раптом — різкий поворот. І…

— Бух!

Вона врізалась у когось. Двох.

— Векс?! — вигукнула Тесса, витягаючи з кишені пістолет.

— Спокійно! — закричала Векс, піднявши руки. — Вони їх зловили! Ви повинні... вони хочуть їх втопити в розплавленому цукрі!

— ЩО?! — Ерік схопив Векс за плече. — Де?
— Під центральною платформою! Ви з ними по гарнітурі — чому ви ще не там?!

— Нам заблокували канал, — Тесса вже кидала оком на карту. — Є короткий маршрут. Через труби доставки.

— Це самогубство, — Векс зиркнула на них. — Але звучить захопливо.

— Веди, — сказав Ерік, перевіряючи заряд зброї. — Ми витягнемо їх.

Тесса глянула на нього — і в її очах палало. Вогонь рішучості. І... страху.

— Обіцяй, що всі повернуться живими.

Ерік кивнув.

— Усе місто може згоріти. Але ми — ні.

І трійця зникла у темряві, тікаючи крізь вузький тунель на порятунок. У руках — зброя. У серцях — шал.

Попереду — карамельне пекло. І двоє друзів, що вже майже торкнулись дна.