29.13 — Вогонь серед солодощів

Склад гудів, як велетенський вулик, наповнений солодким фальшивим ароматом ванілі, що змішувався з чимось хімічно-металевим. Повітря було липким, як розтоплений мармелад, що намертво прилипав до легенів.

Вирій рухався першим — мовчазний, зосереджений, зі зброєю напоготові й поглядом, який різав темряву не гірше за лазер. Лея йшла за ним на півкрока — у ній читалася та сама тривожна рішучість, що і в ньому. Позаду, нечутна, як тінь на воді, йшла Векс. Вона ніби ковзала, а не ступала, в руках — тонкий ніж з гравіюванням у вигляді спіралі.

— Не подобається мені тиша, — прошепотіла Лея. — Це не та тиша, яка перед штормом. Це та, яка перед криком.

— Склад побудований як лабіринт, — кинув Вирій, переводячи погляд на чергову розвилку. — А що роблять у лабіринтах?

— Помирають, — солодко проказала Векс, нахилившись до його вуха. — Якщо йдеш не з тими.

— Не час для флірту, — процідила Лея, кинувши на Векс блискавичний погляд. Але її рука ненароком торкнулась зап’ястя Вирія — і затрималась на мить довше, ніж варто було б.

— Це не флірт, люба. Це — шепіт страху, загорнутий у гумор. І ще трохи — в агресивну чарівність, — Векс посміхнулась, але в очах палала щось крижане.

Раптово — клац. Тиша вибухнула. З правого крила почувся дивний механічний звук — ніби зламаний автомат роздачі кави зчепився із шредером і породив щось зле.

— Сюди! — Лея штовхнула Вирія в бік дверей, що відкривались самі по собі. — Вони нас бачать!

Вони влетіли до маленького відділення — кімнати, заповненої стелажами з дивними коробками. Вирій кинув оком на вміст однієї: всередині — цукерки, але занадто блискучі. Якби золото й нафта мали спільну дитину у вигляді трюфеля — це 

був би він.

— «Gilded Bliss», — прочитав Вирій вголос. — Це ж той сорт, який викликав… — Він не встиг договорити.

БАХ!

Вибух позаду. Двері, через які вони зайшли, зім’яло і замкнуло.

— Ми в пастці, — прохрипіла Лея, притискаючись до стіни. — Не люблю, коли мені підкидають сюрпризи без попередження.

— Добре. Ще один шлях лишився, — сказав Вирій і кивнув на вентиляційний тунель ліворуч. — Хочете екстриму? Буде екстрим.

Векс знову посміхнулась.

— Відчуваю себе у торті-сюрпризі. Тільки без торта. І без сюрпризу.

Лея пролізла першою — її волосся зникло у темряві, потім Вирій, а за ним — Векс. Всередині тунель був вузьким і гарячим, як усередині шоколадної форми, яку хтось забув поставити на охолодження.

— Пригадуєш, як ми вперше втікали через вентиляцію? — хрипко прошепотіла Лея.

— Тоді ти вдарила мене по голові, бо я застряг, — відповів Вирій. — А потім сказала, що я корисний лише у повітрі.
— Я була молода й зла, — усміхнулась вона.

— А тепер? — його голос зупинився.

— Тепер... я просто з тобою.

Позаду Векс тихо видихнула:

— Знаєте, ви двоє — наче гаряча глазурь, яка не встигає застигнути. І я, як ложка, яку забули витягнути.

Вони вийшли просто в центр операційного ядра.

Кліц.

Навколо — червоні лампи. Платформи з вантажем. Контейнери, підписані як «Happy Dust», «FudgeFall» і «DreamSugar». І між ними — фігури. Дюжина. У масках кондитерів. У кожного — лопатка в руці. У кожного — очі, що світились у темряві.

— Ви запізнились, — пролунав голос.

З гори, з підвісної платформи, спускався він.

Архітектор.

У білосніжному халаті, в рукавичках, що світились. Як хірург на вечірці клоунів.

— Але не хвилюйтесь. Солодощів вистачить на всіх.
— Нам не потрібні твої цукерки, — вирвався Вирій вперед.

— Ні, — відповів Архітектор. — Вам потрібне останнє слово. Але я боюсь, сьогодні його скажу я.

І в цей момент платформи почали рухатись. Стіни складу тремтіли. Сигналізація глухо забурчала. І на горизонті почався зворотний відлік.

3:00.

Час пішов.