29.12 — Невидимі охоронці

Позаду, ближче до прикриття, за широкою бетонною колоною, де відблиски місячного світла ледве пробивалися крізь темряву, Тесса й Ерік сиділи, сховавшись у тіні, мов дві хижі тіні, що очікують на мить атаки. В повітрі стояла напруга — навіть повітря ніби затримувало подих.

Тесса стискала в руках запальничку — маленький, але вагомий символ безпеки і спогадів. Її пальці тремтіли, і вона швидко глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце.

— Ерік, — прошепотіла вона, не відводячи очей від темряви, — я боюся. Не за себе… за них. За Вирія і Лею. Ми не можемо їх втратити.

Ерік повільно повернувся до неї, його погляд був глибокий, сповнений розуміння і ніжності. Він опустив руку, злегка провів пальцями по її волоссю, відганяючи кілька пасом з її обличчя.

— Тесса, — сказав він тихо, — страх — це те, що тримає нас живими. Але я з тобою. Ми разом — і ніхто не залишиться позаду.

Їхні погляди зустрілися. В тиші, що повисла між ними, пролунало щось більше за слова — обіцянка, підтримка, тепло.
Тесса поклала голову на плече Еріка, притискаючись так, ніби шукала опори не лише в ньому, а й у собі.

— Знаєш, — тихо сказала вона, — коли все почалося, я не думала, що можу довіритися комусь так глибоко. Мені здавалося, що все тримаю на собі.

Ерік повільно провів рукою по її спині, ніжно, ніби оберігаючи крихкий скарб.

— Ти сильна, Тесса. Але навіть найсильніші потребують плеча, — прошепотів він, голосом, що сповнився ніжності. — Я ніколи не дозволю тобі бути самотньою.

Їхні очі зустрілися, і в них палала безмежна пристрасть, змінена м’якістю справжньої близькості. Ерік нахилився повільно, його губи ледь торкнулися її чола, потім повільно спустилися до скроні, а потім — до ніжної лінії щоки.

Тесса закрила очі, відчуваючи, як тривога і страх поступаються місцем теплу і довірі.

— Якщо щось трапиться, — промовила вона ледь чутно, — я хочу, щоб ти пам’ятав: я ніколи не боялася бути поряд з тобою.

Він посміхнувся і поцілував її в губи — повільно, довго, як обіцянку і захист у цьому безжальному світі.

Раптом через гарнітуру прорвався голос Леї:

— Ерік! Тесса. Перевірте сектор праворуч. Здається, хтось рухається.
— Прийнято, Лея. Тримайтеся. Ми на підході.

Тесса кивнула і зібралася з духом.

— Якщо все піде шкереберть, ти мене не залишиш?
Ерік усміхнувся з легкою іронією, але в голосі було щось дуже особисте.

— Не просто не залишу. Я витягну тебе навіть з пекла. Обіцяю.

Вона відповіла легким, ледь помітним посмішком, що розтопила останні залишки її тривоги. Та раптом — з темряви донісся шум, схожий на легкі кроки й шелест. Вони застигли.

— Ворог близько, — шепотіла Тесса, — і він не просто шукає боротьби, а полювання.

— Тож ловити їх будемо ми, — спокійно сказав Ерік, піднімаючись на ноги і підтягуючи її з собою.

Вона відчула, як його рука обережно, але впевнено охопила її талію, притягуючи ближче.

— Дихай зі мною, — прошепотів він, — разом ми сильніші.

Їхні тіла злилися в рухові, і напруга, що нависала над ними, почала випаровуватися, перетворюючись на енергію, палку і живу.

Тесса відчула, як у грудях розгорається тепло — не лише від небезпеки, а й від почуттів, що вже довго чекали на цей момент.

— Коли це все закінчиться, — прошепотіла вона, ледве чутно, — я хочу не просто вижити. Я хочу жити. З тобою.

Ерік лише міцніше притиснув її до себе, і в очах його блиснула рішучість.

— Тоді ми маємо дійти до кінця разом. І нічого не зупинить нас.

Вони миттєво віддалилися, їхні погляди об’єдналися в німому розумінні.

— Після цього ми продовжимо, — прошепотів Ерік, притискаючи Тессу ближче.

— Чекаю, — відповіла вона, посміхаючись навіть у темряві.

Обидва відчули, що це не просто місія. Це була боротьба за майбутнє — їхнє спільне майбутнє, у якому, попри все, ще було місце для ніжності, любові і надії.

І коли кроки ставали голоснішими, а серця калатали частіше, вони знали: разом — ніщо не зламає їх.