29.10 — Підготовка до фінального кроку

Вечір перед бурею.

Офіс агентства був схожий на штаб перед вирішальним наступом. Карти, схеми, проєкції — усе розкидано по столах, підлозі й навіть на підвіконні, де хтось (мабуть, Вирій) лишив склянку з кавою й кілька слідів паніки у вигляді зім’ятих папірців із позначками “DANGER: CHERRY BOMB”.

Тиша була не повною — постукування пальців по клавіатурі, легке скреготіння зубів Тесси, що читала черговий файл, гучне "ага!" від Леї, яка щось знайшла у базі даних, і… бурчання шлунку Еріка. Вони готувались. Усі. По-своєму.

— Слухайте, якщо це не буде найстратегічніше проникнення у склад із солодким з часів тієї суничної афери в Липневому Пеклі, я офіційно подаю у відставку, — сказав Вирій, стоячи над макетом.

— І хто тебе прийме, ти ж собі сам шеф, — хмикнула Тесса, не підводячи погляду.

— Себе ж і звільню. Потім подам до суду на себе за моральні збитки, виграю і куплю собі нову кавомашину. Бо ця — пххх! — плює на мене з самого ранку!

— Вона просто копіює твоє ставлення до світу, — підморгнула Лея і ткнула пальцем у схему складу: — Ось тут, між морозильною камерою і кімнатою з цукровими бомбочками 

— ідеальне місце для входу. Але...

— Але? — одразу підійшов Ерік, похмурий, з кулаками в кишенях.

— Але нам треба доступ до внутрішньої мережі, і його має тільки Векс.

Тиша. Вперше за години — справжня. Бо ім’я, яке зависло у повітрі, розрізало атмосферу, як лезо. Тесса напружено стиснула щелепи, очі спалахнули.

— Я не довіряю їй, — прошепотіла.

— Ми всі не довіряємо, — сказав Вирій. — Але якщо вона каже правду, вона нам потрібна.

— Я вже не знаю, кому вірити, — зітхнула Тесса і вийшла на балкон.

Балкон. Вітер. Темна ніч. Вогні міста світяться, ніби не підозрюють, що скоро можуть згаснути.

За нею вийшов Ерік.

— Холодно, — сказав він, зняв куртку і накинув їй на плечі.

— Це не від вітру, — тихо.

— Я знаю.

— Твоя... колишня. Вона досі для тебе щось значить?
Пауза. Довга.

— Вона — минуле. Але її поява змушує мене згадати, ким я був. І я ненавиджу того себе.

Тесса обернулась.

— А ким ти є зараз?

Він зробив крок ближче, обережно, ніби наближався до краю прірви.

— Тим, хто боїться тебе втратити.

Мовчання.

Вона не відповіла — просто притулилась до нього. Ненадовго. Але щиро. Вперше за довгий час. Дві фігури на балконі, посеред ночі, як передостаннє зітхання перед бурею.

Всередині штаб-квартири:

— План готовий, — сказав Вирій, коли вони повернулись. — Ми проникаємо через морозилку. Векс уже зламала код. Чекаємо до третьої ночі — тоді зміна охорони.

— Що з прикриттям? — Лея гортала список.

— Тео буде на даху. З лазером. Фейковим. Але виглядатиме грізно.

— І яким буде сигнал, що все йде за планом?

— Якщо не кричимо, значить усе погано, — сказав Ерік. — Якщо кричимо — ще гірше.

— Заспокоїв, дякую, — буркнула Лея.

— А якщо я почну кричати “хочу тістечко”? — невинно підняла руку Тесса.

— Тоді всі вважають, що вже пізно.

Сміх. Нервовий, але справжній.

Векс з’явилася рівно о 2:45. У костюмі нічного проникнення, що, схоже, коштував дорожче, ніж усе агентство разом узяте.

— Усі готові? — сухо.

— Тільки скажи, коли саме тебе прикривати, — мовила Тесса з солодкою отрутою в голосі.

— Щойно відчуєш, що занадто тихо — значить, мене вже нема, — відказала Векс.

— Спокійно. Якщо що — я стріляю по обох, — підморгнув Вирій.

Останній момент перед виходом.

Кожен перевіряє спорядження. Кожен обмінюється коротким поглядом. Стискає руку. Дає легкий дотик до плеча. Навіть Лея і Тесса — одне коротке «тримайся», мовчазне, але справжнє.

І потім…

Темрява. Сигнал пішов. П’ятеро фігур зникають у ніч.

План Dessert ще дихає.

Але тепер — вони теж.