29.3 — Розкол агентства

— Ти серйозно? — голос Тесси був тихим, але він тріщав, як лід під ногою. — Ти хочеш його вислухати?

Її пальці тремтіли, але вона міцно тримала край столу, ніби могла втримати всесвіт від розпаду, якщо лише не відпустить.

Навпроти стояла Лея. У її погляді було стільки болю, скільки можна умістити в одне "я не знаю, як інакше".

— Я хочу зрозуміти, — прошепотіла Лея. — А не заперечити автоматом усе, що він сказав. Те, що ми почули — це може бути…

— Це може бути пастка, — перебив Ерік, який сидів на краю стола, погойдуючи ногою. — А ще це може бути спектакль. Його стиль. Його улюблений жанр: “Здрастуйте, я тепер чесний, впустіть мене в дім, у мене тільки ніж за пазухою, клянусь, декоративний.”

— Ерік, — озвався Вирій, в якому завжди було більше 

спостерігача, ніж судді. — Я знаю, як він дихає, як моргає, як тримає паузу між словами. Але цього разу він… не був актором. Він був кимось іншим.
Кимось, хто боїться.

— Він боїться? — Тесса загарчала коротко. — Це має мене зворушити? Мене, яку він мало не вбив кілька розділів тому?

— Ні, — спокійно мовив Вирій. — Але, можливо, це має змусити нас зупинитись. Хоч на мить.
І подумати: а раптом він справді боїться не нас, а… цього плану?

На мить усі замовкли.
Лея вдивлялась у порожнечу. Її руки були схрещені на грудях, але пальці злегка здригались. Їй було холодно, хоча в кімнаті було тепло.

— Dessert… — сказала вона повільно. — Пастка, замаскована під задоволення. Це звучить… надто логічно для них.

— І надто солодко, щоб бути правдою, — хмикнув Ерік, але сміх у нього не вийшов.

Тесса підняла очі. Вони блищали. Не від сліз, ні. Від напруги, яка давно вже не мала куди діватися.

— То що тепер? Ми просто впустимо його сюди? Дамо чай? Обіймемо? Скажемо “ой, прости, ми перебільшили, коли називали тебе вбивцею”?

— Ми не впускаємо його. — Голос Леї став твердим. — Ми йдемо самі. І перевіряємо. Бо якщо Dessert — справжній, то ми не маємо права сидіти тут і чекати, поки він вистрілить нам у рот ложкою.

— Лея, — Тесса підійшла ближче. Її голос став глибшим, але майже благальний. — Ти не розумієш. Якщо ти підеш — ти… ніби кажеш, що я помилялась, коли довірилась тобі. Що все, що ми разом пройшли — це нічого, якщо зараз ти обереш його.

— Я не обираю його, — Лея торкнулась серця. — Я обираю сумнів. Бо він — єдине, що не бреше.

— А я обираю лояльність, — Тесса видихнула, як перед стрибком у воду. — І знаєш що? Я не вірю, що він змінюється. Ні на міліграм.

Вона відступила. Її кроки були чіткі, як постріли.

Вирій підійшов до Леї.
Їхні очі зустрілися, і в цій миті було більше, ніж у всіх обіймах світу.

— Ти впевнена? — спитав він.

— Ні, — усміхнулась вона. — Але мені вже набридло бути впевненою лише в минулому.

— Тоді я з тобою.

Тесса на мить опустила голову. Її волосся впало на обличчя.

— Ти йдеш? — запитала вона тихо. Ледь чутно.
— Я не йду від тебе. Я йду — до відповіді, — сказав Вирій.

— Це одне й те саме, — прошепотіла вона.

— Не завжди, — сказав він, і в його голосі була ніжність, яку Тесса не витримає зараз почути.

Ерік мовчав. Його кулак стиснувся.

— Якщо це все неправда… — мовив він нарешті. — Ви повернетесь сюди не героями. Ви повернетесь — чужими.

— Краще бути чужим із правдою, ніж рідним із брехнею, — сказав Вирій.

Двоє вийшли.
Двоє лишилися.

І за кожними дверима — тепер була своя правда.
Свій страх. Свій план.

І почалася битва не добра і зла, а тих, хто вірить — і тих, хто ще сумнівається.