29.2 — Двері зачиняються

Тиша тріщала.

Флешка, яку залишив Чорний Вирій на краю столу, ніби дихала. Крихітне червоне світло пульсувало — як серце, що не знає, чи його залишать битись далі.

— Я сказав — відійди! — голос Еріка був, як вибух — не через силу, а через те, як глухо в ньому відлунювала лють.

Чорний Вирій стояв посеред кімнати, розпрямлений, як стріла. І мовчав.

— І я сказав — слухайте мене, — відповів він спокійно, хоч у голосі вже жили грози. — Це не про мене. Це — про вас. Про місто. Про всіх, хто думає, що може спокійно вечеряти, поки солодке вже розливають по келихах.

Тесса зробила крок уперед. Її очі палахкотіли, але не вогнем — холодом. Колючим, зневажливим. Вона згадала. Вона ще пам’ятала.

— Чи ти пригадав, як затискав мені горло біля тієї колби в лабораторії? Як твої пальці тремтіли не від жалю, а від насолоди?

— Я пам’ятаю. — Його голос не змінився. Лише трохи… схилився. — І саме тому я тут.

— Ох, та невже? — гірко прошипів Ерік. — Може, ще чайку завариш? І флешку вкинеш замість цукру?
— Ви не мусите мені довіряти. Я б сам собі не довірив. — Вирій знизив голос, поглянув у вікно. Дощ барабанив, наче час вдаряв у скло. — Але послухайте: якщо “Dessert” запущено, у нас є лічені дні. Не тижні. Не години — дні.

— І ти вирішив стати героєм. От просто так? — Тесса розвела руками. — Прокинувся, з'їв свої прокляті вівсянки й подумав: «А не піти б мені попередити тих, кого ледь не знищив учора»?

Чорний глянув на неї — вперше по-людськи. Без панцира. Без тієї маски з безжальним блиском. І щось у його очах... було майже болем.

— Я не герой. І не прошу прощення. Але якщо ви закриєте ці двері зараз — ви не тільки не врятуєте себе. Ви втратите шанс врятувати всіх інших.

Раптово заговорила Лея. Досі вона стояла осторонь, руки зімкнуті на животі, мов тримала себе, щоб не розпастись.

— Почекайте. Дайте йому хоч кілька хвилин. Ми можемо перевірити...

— Ми не маємо часу на перевірки, — зірвалася Тесса. — Ми маємо інтуїцію. І моя зараз каже: він бреше. Як завжди.

— А якщо ні? — тихо запитала Лея. — Якщо цього разу — ні?

Тоді заговорив Вирій. Його голос був м’яким, але в ньому лунала глибина — як в океані, що перед бурею.

— Якщо навіть десята частина того, що він сказав, — правда...
...то ми вже не стоїмо на краю. Ми падаємо.

Ерік підняв руки.

— Чудово. Чорний повернувся. Вирій — зламаний. Лея — сумнівається. А Тесса — єдина, хто ще пам’ятає, що таке зрада.

— Я пам’ятаю, — відповіла вона тихо. — Саме тому...

— І саме тому — вийди, — її голос тепер був не криком. Це була тиша, натягнута до межі. Тиша, яка зупиняє серце.

Чорний Вирій ще мить постояв. Потім кивнув. Один раз.

І пішов. Повільно, мов ніс щось важке на плечах — щось невидиме, але достатньо велике, щоби трощити спину.

Коли двері зачинилися, Тесса підійшла до них.
Торкнулась ручки. Зупинилась.
І... грюкнула.

Так, що двері затремтіли. Що повітря в кімнаті на мить завмерло. Що лампочка над входом — та сама стара, ледь жива — клацнула і згасла.

За дверима Чорний Вирій не зрушив з місця.

Вітер шарпав плащ. Дощ стікав по скронях, але він не кліпав.
Очі його були порожні й водночас повні всього — як небо, яке забуло, як бути блакитним.
Він не стукав.
Не кричав.
Не намагався пояснити ще раз.

Бо знав: ті, хто не хочуть почути — не почують.

І поки всередині агенти шукали правду, той, хто тримав її у кишені, залишився за дверима.