28.13 — Поворот на межі

Театр порожнів. Зі стін спадала тиша, що нависала важкою ковдрою, стискаючи груди. Чорний Вирій залишився один у центрі сцени — світло було м’яким і холодним, майже невагомим, ніби наперед огортаючи його неминучу самотність.

Він стояв мовчки, погляд плив по темній глибині дзеркала, в якій не було відображення, а була якась розірвана, крихка ілюзія — відбиток самого себе, але водночас і чужий.

В голові вирували думки — швидкі і плутані, мов осінній вітер, що носить опале листя.

— Навіщо я тут? — тихо запитав він себе, і голос звучав більше як дзвінок будильника, що розриває солодкий сон.

Відповідь не приходила. Лиш гул порожнечі, який, здавалося, поглинає усе навколо.

Він відчув, як серце тисне, наче камінь, і холод підкоряє кожен м’яз. Тіло здавалося ніби розколоте навпіл — одна частина прагнула рухатись уперед, інша — затримуватися, ховатися у безпеці темряви.

У цю мить він уявив себе не героєм чи антагоністом, а просто людиною, що стоїть на межі.

Межі між тим, ким він був — і тим, ким він хотів би стати.

Внутрішній голос лунко і безжально повторював:

— Ти не можеш втекти. Ти повинен бути тим, ким призначений.

Він насупився.

— А якщо я не хочу бути тим, ким мене зробили?

Ця думка була, як холодний лід у венах, але й одночасно як маленький вогник, що не дозволяв повністю згаснути надії.

Він пригадував сцени з минулого — битви, втрати, розчарування. Пам’ятав, як ішов на компроміси, розповідав собі, що це — сила.

Але що якщо це — тінь страху?

Він мимоволі посміхнувся — сумно, з іронією, наче пригадуючи жарти, які не раз ставали зброєю проти самотності:

— Злодій року. У комплекті: безсонні ночі, депресія і відсутність друзів. Ексклюзивна пропозиція для тих, хто любить гострі відчуття.

Ця гірка іронія підкреслювала його внутрішню боротьбу.

Знову погляд упав на дзеркало, і цього разу він побачив не просто образ — а перелом, тріщину, яка могла стати розломом, але водночас і дверима.

«Що як зробити крок у невідоме?» — подумав він.
Проблема була в тому, що крок вперед означав залишити все, що було звичним — навіть якщо це було боляче.

Він зробив повільний вдих, відчуваючи, як холод поволі відступає, змінюючись на легке тепло, яке було наче передчуттям нового початку.

«Я не знаю, куди це приведе. Але боятися більше немає сил.»

В цей момент у тиші раптом пролунав звук — неочікуваний і трохи кумедний.

З-за куліс з’явився маленький моторошно нервовий хлопчина — помічник сцени, який, схоже, випадково зачепив якусь прикрасу і ледве не впав.

Вирій дивився на нього з несподіваною посмішкою.

— Погано тебе навчили, — пробурмотів він, — якщо вважаєш, що можна так легко підкорити темряву.

Хлопчина червонів і швидко виправдовувався:

— Я просто... я просто намагаюся не впасти!

Вирій тихо засміявся — не сміхом ворога, а тихим, майже забутим людським звуком.

«Може, і я колись був таким самотнім хлопцем, який боявся зробити крок.»

Він повернувся до дзеркала і сказав собі:

— Крок на перехресті — це не кінець. Це початок.

Він підняв голову і глянув угору, де відблиски світла танцювали мов привиди.

— Я зроблю цей крок. Не тому, що мушу. А тому, що хочу.

І хоча майбутнє було невідомим і загрозливим — він вже не боявся темряви.

Бо тепер у нього була іскра — і вона була справжньою.