28.12 — Акт І. Тиша перед бурею

Театр помалу спорожнів. Кожен крок, кожен подих, кожен шелест тканини здавалися надто голосними в цьому післядії. Світло ламп було м’яким і розсіяним, як перші подихи ранку перед бурею. Здавалось, ніби час тут застиг, очікуючи, що станеться далі.
Лише LX залишилася на сцені. Її постать стояла мовчазно, в центрі, оточена порожнечею і спогадами. В руках вона тримала товстий, майже святковий сценарій — на його обкладинці великі чорні літери писали:

“Герої”

Її пальці, злегка тремтячи, ковзали по обкладинці, ніби вона могла прочитати історії, що заховалися в кожному рядку, кожному погляді і слові, які тут колись були — радісні, трагічні, смішні і жахливі одночасно.

«Герої…» — прошепотіла вона, ніби це було останнє слово, яке можна вимовити перед великим стрибком у невідоме.

Раптом вона нахилилась і запалила кутик сценарію сірником. Вогонь підхопився миттєво, ніби теж чекав на цей момент. Сторінки почали мерехтіти, і полум’я танцювало, пожираючи слова і сни, що там колись жили.

Світло вогню відкидало на стіни театру дивні тіні, що нагадували примари минулого — кожен рух був мов відлунням історії, що завершувалася.

У цей момент звук кроків порушив тишу — впевнені, спокійні, але наповнені вагою прийдешнього.

Чорний Вирій з’явився із глибини театру, вбраний у темний плащ, що злегка хитався при кожному кроці. Його очі пильно шукали щось не лише у просторі, а й у собі самому.

Він наблизився до дзеркала — старого, з подряпаною рамкою, що здавалося пам’ятало кожен секрет цього театру.

Віддзеркалення показувало його обличчя — суворе, мов камінь, але очі видавали тривогу, яку він звик ховати глибоко.

Дзеркало мовчки спостерігало, а він шепотів собі:

— Ти не знищиш мене...

Інший голос, глухий, але глибокий, наче з того боку, відповідав:

— Бо ти — мій перший крок.
Ці слова, ніби теплий вітерець серед зимового вечора, проникли в найглибші куточки душі.

Вирій повільно закрив очі і глибоко вдихнув — його серце билося не механічно, а живо, з пристрастю, що раптом з’явилася серед холодної темряви.

Штори почали повільно опускатися, мов змах крил величезного птаха, який має відлетіти у новий світ.

Їх шелест наповнив театр і наповнив його немов таємничий заклик.

І ось у тиші, коли здавалось, що весь світ затамував подих, пролунала перша нота невідомої мелодії.

Вона була тихою, мов шепіт у вітрі, але водночас загрозливою, наче попередження про бурю, що насувається.

Ця мелодія повільно проникала у кожен куточок, обіймала простір холодом і сподіваннями, збираючи всі почуття і надії у своєму хвилюванні.

Лише тепер усі відчували: найбільша битва — попереду.

Після довгої паузи, з-за куліс тихо донісся голос LX:

— Готовий, Вирію?

Він повернувся, і в його очах блиснула рішучість, змішана з тінню сумніву, що колись загарбував його.

— Більше, ніж коли-небудь.

— Тоді рушаймо.

Вона простягнула руку, і він, трохи вагаючись, взяв її. Цей дотик був простим, але неслий заряд ніжності й сили, немов обіцянка, що він не один у цій боротьбі.

Звуки почали зливатися у потужний ритм — танець вогню і тіні, життя і смерті, надії і страху.

Тиша перед бурею спала, щоб дати волю шторму.

І разом із першим акордом нового життя розпочинався їхній шлях.