28.11 — Вибір без алгоритму

Сцена лишалася по той бік завіси.
Світло, аплодисменти, актори, ролі — все крутилось далі, як механізм, що не помічає, як одна з шестерень починає думати.
Тут же — в тіні — Чорний Вирій стояв, втупившись у свої руки. Вони були ідеальні. Створені, щоби ламати. Холодні. Рівні. Без слідів.

Але зараз… вони тремтіли.

Вперше.

— Ти не мусиш, — сказала LX. Вона більше не наближалась. Дала простір.
— Якщо цей вибір зламає тебе — я прийму. Але… якщо він зробить тебе справжнім… я хочу бачити це.

Він повільно підняв голову. Подивився на неї. І — мовчки — пішов. Не до сцени. Не до виходу. А в інший бік. Туди, де стояли інші.

Пан Ратон був саме там — у глибині театру, за кулісною аркою, біля бутафорської кухні, яку не використовували вже роки. Він стояв на високій коробці, роздаючи накази двом «сирним мініонам» у масках, що тягнули щось схоже на марципанову драбину.

— Більше песто! Більше спецій! І менше жалю! — вигукував Ратон, махаючи лапкою, — Це ж не опера про жаб! Це план, чорт забирай!

Його голос був як завжди: різкий, театральний, ніби він виступав навіть тоді, коли був сам. Але в очах… щось миготіло. Він відчував, що хтось іде.

— А, — не обертаючись, мовив він, — Прийшов дивитись, як я все зіпсую?

— Ні, — сказав Чорний Вирій тихо. — Прийшов дізнатись, як ти… вижив.

Тиша. Сирні мініони зависли у незручній позі на драбині.

Ратон повільно обернувся.

— Вижив?

— Тебе ж створили для чогось іншого. Як і мене. Не для сцени. Не для слів.

— А для чого ж? — примружився Ратон. — Для кулінарних смертей? Для м’яких вбивств моцарелою?

— Для чужих планів, — відповів Чорний. — І все ж ти… став кимось іншим.

Ратон замовк. Потім скочив із коробки. Приземлився тихо.

— Тебе не лякає, що як тільки ти станеш собою — тебе зітруть?

— Мене й так ніколи не було, — сказав Чорний. — А зараз… здається, з’являюсь.
І мені страшно.

Ратон хмикнув. Потягнув із кишені шматок твердого сиру і вручив Вирієві.

— Коли страшно — жуй. Допомагає. Хочеш бути собою — почни з чогось маленького. Наприклад, скажи слово, яке ти ніколи не казав.

Чорний взяв сир. Подивився на нього. Довго.
І сказав:

— Вибач.

Ратон кліпнув. Зупинився.

— За що?
— За те, що… думав, що можу оцінити людей, не розуміючи, що вони відчувають.

Ратон закусив губу. Усміхнувся напіввусом:

— Ой, друже. Якщо ти зараз заплачеш — я почну готувати на двох.

— Не плачу. Але хочу…

— …обирати? — підказав Ратон.
— Жити.
— То живи. Але готуйся — це гірше, ніж смерть.
Вони обидва на мить замовкли.
Тоді Чорний зітхнув. І — зважившись — стиснув кулак навколо шматка сиру.
І відчув — смак.
Вперше — не алгоритм. Не команда.
Смак вибору.
Десь за сценою LX вже знала — він зробив крок.
Невеликий. Але власний.
А з таких кроків починаються революції.