28.10 — Сумніви Чорного Вирія

Темрява за сценою була глухою. Вона вже не огортала, як щит — вона тиснула. Ніби в кожній складці куліс ховались запитання, які не можна ігнорувати.
І він стояв у самісінькому центрі тієї темряви.
Чорний Вирій.
Той, що мав бути холодним. Той, що створений, щоби спостерігати, знищувати, діяти — без сумнівів, без збоїв.

І от тепер — він не міг рухатись.

В голові, замість чіткого плану, звучали слова.
Слова, які щойно кинув у обличчя всім… Пан Ратон.

Малий. Комічний. Зухвалий.
І водночас — страшно справжній.

«Мене створили не тому, що хотіли мене. А тому, що комусь потрібна була версія.»

«Ми всі — залишки чужого вибору. А хочеться хоч раз бути причиною.»
Ці речення були як ніж і вилка — встромлені прямо в нутрощі.
І він не знав, як витягти.

Чорний обернувся до дзеркала за кулісами. Дзеркало було старе, в потертій золоченій рамі. Воно мало відображати образ…
Але його обличчя здавалося… порожнім.
Хоч він бачив риси — він не бачив себе.

— Це… дурниця, — прошепотів. — Я — інструмент. Я — дія. Не роздуми.

Але голос був не впевнений. Він тремтів. Не фізично — емоційно. Як звук, що не знає, чи варто продовжуватись.

Позаду щось хруснуло. LX.

— Ти мовчиш довше, ніж зазвичай, — сказала вона, повільно наближаючись. У її руках був келих — ще з вистави. Але в ньому вже не було вина. Лише лід.
Хрумкий. Як пауза між репліками.

— Я думаю, — сказав він сухо. — Тимчасовий глюк.

— Думаєш? — LX примружилась. — Здається, для тебе це — нова версія.

Вона зупинилась поруч. Її погляд був не іронічний. Не бойовий.
Теплий.

— Що він сказав такого, що тебе… порушило?

Чорний мовчав.

LX не відступала.

— Ти ж сам знаєш, що він мав рацію. Тебе створили — як копію ідеалу. Але з іншими… властивостями. Без зайвого. Без зайвого… людського.

— Так, — кинув він. — І в цьому моя перевага.

— Тільки сьогодні — вона стала тягарем, так?

Він стиснув кулаки.

— Я не хочу… відчувати.

— Але вже відчуваєш.

Він обернувся до неї.

— А що, якщо я… зламаюсь? Якщо ці емоції — це не шлях до свободи, а… помилка, яка знищить усе, що я є?

— Тоді ти нарешті станеш живим, — сказала вона. — Бо справжнє життя — завжди ризик.

Чорний відвернувся знову.

— Я мав план. Я — мав бути вищим за них усіх.

— А тепер? — м’яко.

— А тепер… я не знаю.
(Пауза)
— Я думаю про те, що Ратон мав рацію.
— Я також — не вибраний. Я — варіант. Рішення. Функція.

— Але ти живеш.
І поки ти живеш — ти можеш обирати, ким бути. Навіть якщо тебе не просили бути. Навіть якщо тебе не кликали.

LX простягла руку. Торкнулась його плеча. Обережно.

— Хочеш я тобі скажу, що я відчула, коли ти відмовився вбити мене в лабораторії?

Він не відповів, але не відступив.

— Я відчула, що в тобі живе хтось, не просто конструкція.
Хтось… хто хоче бути вибраним не за функцію, а за те, ким став.

Сцена за кулісами була тиха. Але їхні серця стукали гучно. Можливо, вперше — в унісон.

Чорний Вирій заговорив тихо:
— А якщо мене не виберуть?

LX всміхнулась. Сумно. М’яко. Вперше — без жодної гри:

— Тоді… вибери себе. І подивись, що станеться.

Він довго дивився на неї. І на себе в дзеркалі.

І побачив — не тільки створіння.
Він побачив сумнів. Біль. І… потенціал.
І це лякало більше, ніж будь-який ворог.
У темряві він нарешті не ховався.
А шукав вихід. Не для тіла — для себе.
І, можливо, колись — саме звідси він почне бути собою.