28.9 — Вуса в тіні

Темрява за кулісами була не просто темною — вона дихала. Як старий звір, що дрімає, принишклий і теплий. Запах старих оксамитових драпіровок змішувався з легким винним ароматом, до якого домішувався ще один, ледь вловимий — сирний, солоний, з натяком на трюфель і щось небезпечно знайоме, як запах кухні, в якій щось пригоріло — але навмисно.

Силует виринув із тіні раптово, ніби частина завіси вирішила окремо пройтися сценою.

Пан Ратон.

Він ішов повільно, з тією грацією, яку мають тільки старі кухарі та втомлені кілери. Його силует був маленьким, але кожен рух лапки мав у собі зухвалу впевненість. На ньому — темний оксамитовий плащ, вивернутий зсередини, мов нота рецепту, записана навпаки. Його вуса — дві тонкі дуги — химерно гойдалися в такт його кроків, розтинаючи повітря, що напружено завмерло в закуліссі.

У лівій лапці — келих з вином. Вино було майже чорним, густим, з глибоким відтінком вишні і ще чогось… кров’янистого? У правій — витончений шматок сиру. Не простий: ніжний бри з прошарком ягідної есенції, зроблений вручну. Шкірка на ньому блищала, як поліроване яблуко в отруєній казці.

— Театр… — прошепотів Ратон до себе, і в темряві це звучало, наче чаклунство, — …це не сцена. Це куліси. Саме тут відбувається справжня страва.

Він обережно поставив келих на підвіконня, поруч із забутою програмкою вистави. Взяв сир, понюхав його глибоко, із задоволенням.

— Ммм… вік витримки — шістнадцять років. А гіркота — свіжа, як сьогоднішній день… — усміхнувся сам до себе.

Десь за завісою — шелест. Ледь чутний. Можливо, пафосний рух актора на сцені, а можливо — наближення чогось іншого. Чогось… або когось.

Раптом оливка, що спочивала на краю таці поруч, хитнулась. Зробила маленьке коло. І — плюп — впала. Голосно. Несподівано голосно, як для чогось такого маленького.

Ратон не зрушився. Його очі блищали. Він схилився, ніби прислухаючись до падіння, і прошепотів:

— Завжди є перший, хто падає. І завжди — останній, хто ковтає…

Він витер лапку про підкладку плаща і нахилився ближче до темряви, у напрямку, де… він стояв.

Чорний Вирій.

Високий. Нерухомий. Його постать губилась у тінях, але було зрозуміло — він там. Стоїть. Дихає. І не знає, що робити.

Пан Ратон не дивився прямо на нього. Лише кинув погляд у 

порожнечу, з тією ж хитрою усмішкою, якою закінчують отруйний монолог:

— Цього разу… все буде за моїм рецептом.
Пауза. Напруга. Мовчання. Сцена — жива, але ніхто не дихає.

І тут — несподівано — звук. Поряд щось капає. Цок. Цок. Цок.
Ніби старий годинник на кухні. Або…

Вино з келиха, який залишив Ратон, почало повільно витікати. Хтось раніше злегка надщербив його край, і тепер темна рідина повзла по підвіконню. Краплями. Як час. Як отрута.

Чорний Вирій зробив один крок уперед. Його обличчя залишалося в тіні, але голос — глухий, ніби з підземелля — прорізав тишу:

— Ти впевнений?

Ратон не обернувся. Він уже знав, що це прозвучить. Він чекав.

— А ти?

— Я… — Вирій затнувся. — Я не знаю, хто я, якщо граю не свою роль.

Ратон обернувся на півоберта. Тінь ковзнула по його вусах, як леза.

— Ніхто з нас не грає свою роль, — сказав він тихо. — Але тільки ті, хто варить сюжет, отримують фінальний смак. Хто лише куштує — завжди залишаються голодними.
Він підняв свій шматок сиру. І з’їв його. Повільно. Розжовуючи кожну секунду.

Потім пішов у темряву, і лишився тільки аромат: трюфель, горіх, вино і трохи сірки.

А Чорний Вирій — залишився. Стояв нерухомо. І раптом здригнувся, немов хтось доторкнувся до нього зсередини. Він не знав, чому, але враз усе здавалось… не таким.

Його почали гризти сумніви.

А в тіні щось ворухнулось ще. Хтось… третій?

Завіса здригнулась, і сцена тихо покотилась далі.
Але тиша вже не була тишею. Вона пахла. І шепотіла. І чекала.