28.8 — План “Dessert”

У затінку старої кімнати, де пил осідав на порожні полиці, а легкий запах старого дерева наповнював повітря, Архітектор стояв біля столу, розгортаючи перед собою пожовклу карту. Його руки рухалися повільно, майже з обережністю, ніби боячись пошкодити щось надзвичайно цінне. Світло лампи ледь торкалося її країв, але саме воно зробило карту майже живою — наче вона була дверима у невідомість.

Архітектор підняв голову і поглянув на присутніх — їхні очі, наповнені тривогою і нетерпінням, зустрілися з його холодним, розважливим поглядом.

— Ось вона, — почав він, голосом, що був ніжним, але в кожному слові відчувалася непохитна рішучість, — План “Dessert”. Коли солодке — останнє, що вони відчують.

Слова лягли важким покровом на кімнату, змушуючи кожного пригадати власні страхи і надії.

Натомість тиша, яка настала після його промови, здавалася живою — вона затягувала в себе повітря, підсилюючи напругу.

Аґата, стоячи в тіні завіси, повільно крокнула вперед, і її голос 

розрізав тишу, як ніж — гострий і точний:

— Почнемо з того, хто найдовше мовчить.

В її очах було щось ігристе, наче вона тримала в руках секрет, що може перевернути все. Її легка усмішка не давала розгадати, чи це впевненість, чи хитрість.

Вирій, що досі мовчав, нахилився до карти, його губи стиснулися в лінію, і він тихо спитав:

— Хто це?

Аґата не відвернула очей, а лише підморгнула:

— Ти ж знаєш, — сказала вона, — це той, хто говорить мовчанням. Той, чия тиша важча за камінь і глибша за океан.

Архітектор повільно вказав пальцем на символ — маленьку краплю меду, яка ніби світилася на тлі старої карти.

— Ось він, — промовив він, — ключ до “Dessert”. Там, де істина ховається в тиші.

Пауза затягнулася. Всі відчули, як повітря наче згустилося, і час ніби уповільнив свій плин.

Аґата плавно провела пальцем по звивистій лінії на карті, що вела в глибоку темряву, мов до самого серця плану.

— Спочатку тиша і мовчання, — промовила вона повільно, — а потім — вибух смаків, пристрастей і несподіванок. Це не 

просто план. Це спектакль, що змінить усе.

Архітектор кивнув і поглянув у вікно, де вечірній вітер грайливо підхопив опале листя, розносячи їх у танці по темряві.

— Ризики... — тихо сказав він, — вони завжди високі. Але хто не ризикує, той не виграє. Тим більше, коли на кону — майбутнє.

Вітер повіяв у кімнату, легкий і холодний, і несподівано нахилив карту, наче намагаючись підштовхнути її вперед у невідомість.

Аґата прошепотіла:

— Цей вітер — наш союзник. Він принесе солодке... і кінець.

Їхні очі зустрілися — в кожному була тиша перед бурею, тривога змішана з рішучістю.

І раптом, здалеку, у коридорі прокотився легкий, ледве помітний сміх — ніжний, але загадковий, що ніби запрошував їх почати гру, з якої не буде повернення.

Всі відчули це — їхня подорож тільки починається, і кожен крок наближає до моменту, коли солодке стане останнім смаком.

Театр “Dessert” відкрив свої завіси. Гра починається.