28.7 — Театр зла. Репетиція

Сцена знову змінилась — тепер вона була не для планів, не для крові, а для чогось… більш підступного.
Для гри.

— Маски. Маски! — весело вигукнула LX, струшуючи старий короб, з якого посипалися трофеї: тканина, гума, срібло, пластик, фантомна ідентичність.

— Візьми свою і перестань бути собою, — сказала вона з усмішкою, що більше нагадувала лезо.

Архітектор злегка здивовано глянув на маску Еріка, але все ж узяв її. Пальці торкнулись лиця — і раптом весь його образ змінився: постава — трохи напруженіша, погляд — похмуріший, рот — стиснутий, як у людини, що надто довго мовчить, аби щось не сказати зайвого.

— Я — Ерік, — сказав Архітектор. — Я роблю вигляд, що все під контролем, коли всередині — вибух.

Аґата нахилилась до LX і прошепотіла:
— Іронія? Він грає краще, ніж сам Ерік.

— Може, йому просто ближче, ніж здається, — LX знизала плечима.

Аґата взяла маску Тесси. Не без задоволення.
Надягла її — і змінилась. Її рухи стали трохи нервовішими, очі — більшими, як у Тесси, коли вона не знає, чи має рятувати чи стріляти.

— Я — Тесса, — сказала Аґата, — у мене шість різних планів, і жоден не рятує мене від нього.

— Від кого? — спитав LX, уже натягнувши маску Тео з приклеєними вусиками й серйозним поглядом.

— Від себе, — відповіла вона й додала тихо, вже не в ролі: — …і, можливо, від мене самої.

LX-Тео вийшла на авансцену й почала ходити з руками за спиною:

— Я — Тео. Я не кажу багато. Але коли кажу — це ламає тебе навпіл.

Чорний Вирій сидів у глибині залу. Його тінь була глибша за декорації. Він не чіпав масок. Але спостерігав. Уперше — уважно.

— Ти не граєш? — запитала LX, зупинившись перед ним.

— Я не граю, бо я вже той, кого всі бояться зіграти, — відказав Чорний. — Ви всі можете вдягнути обличчя. Я — зняти не можу.

— Печально, — мовила LX. — А ми тут… пробуємо чесність через фарс.

Архітектор-Ерік підійшов до Аґати-Тесси, взяв її за руку.

— Пробач, — сказав він, стискаючи її пальці. — Я боявся, що ти зламаєшся.

— А я боялась, що ти цього хочеш, — відповіла вона.

Між ними — ледь помітне тепло. Але глядачі знали: ця сцена могла бути з реального життя.

LX-Тео нахилилась до пари:

— Вам обом не завадить психотерапія. Я записала вас на вівторок.

Сміх. Але не щирий. Сміх як захист. Від чогось, що знову почало свербіти під шкірою.

І тут заговорив Чорний.

— Усі ви смієтесь. Але кожен із вас знає, що гра — єдине, де ви можете бути собою. Бо в житті вас обрали не ви. А чужі травми.

Тиша.

Архітектор зняв маску. Дивився на неї кілька секунд. Потім мовив:

— Вона пахне… порохом. Цей чоловік завжди готувався до вибуху.

Аґата обережно зняла маску Тесси, подивилась на неї:

— А ця — як шкіра, яку не знімали роками. Яка вже стала другою. І тепер болить, якщо спробувати стягнути.

LX, скинувши Тео-вусики, подивилась на них обох.

— Смішно, так? Ми, ті, що творили монстрів, виявилися найбільш живими, коли просто… вдаємо людей.

Архітектор дивився на свою руку.

— Можливо, ми не вдаємо. Можливо, ми насправді…
Він не закінчив.

Бо за сценою вже світилась карта.

Слово “Dessert” почало повільно блимати.

І жодна з масок більше не здавалася театральною.
Вони були… пробами на майбутнє.