28.6 — Прототип проти почуттів

Театр знову опинився в тиші.

LX, ще мить тому весела й саркастична, завмерла з келихом у руці, її усмішка трохи згасла — наче розчинилася в повітрі, в якому раптово стало щось… незручне.

Чорний Вирій сидів у тіні. Він був схожий на годинник, що давно зламався — але ще клікає. Аж раптом цей годинник почув тікання іншого. Молодшого.

Клон Вирія підвівся.

— Ви… — його голос вперше пролунав чітко. — Ви називаєте себе тими, хто бачить світ як він є. Хто зневажає слабкість. Але ви не бачите головного.

— І що ж це? — LX намагалася зберегти легкість, але в голосі вже була напруга.

Клон зробив кілька кроків уперед. Його тінь перетнула промені світла на підлозі, розірвала їх мов леза.

— Те, що кожен із нас — побічний ефект чужого вибору. І ми робимо вигляд, що це не болить.

Він зупинився. Очі його блищали, але це не було сльозами — радше чимось… щільнішим.

— Мене створили не тому, що хотіли мене. А тому, що комусь потрібна була версія. Резерв. Тест.

Аґата нахилилась, вино в її келисі завмерло.

— Ти починаєш звучати як філософ, а не прототип.

— Може, це і є моя мутація, — відповів він. — Відчути.

«Ми всі — залишки чужого вибору. А хочеться хоч раз бути причиною.»

Сцена затихла.

Архітектор, який зазвичай зберігав іронічну дистанцію, трохи наблизився. Його голограма мигнула, злегка, неначе щось у системі відреагувало не кодом — а емоцією.

— Ти говориш як той, хто вже обрав бік, — мовив він обережно.

— Ні. Я говорю як той, хто вперше розуміє, що має право не вибирати між тим, ким його зробили, і ким йому бути дозволено.

Чорний Вирій різко встав. Його голос був глухий і низький, як грім за зачиненими дверима:

— Ти слабкий, якщо думаєш, що тебе мають обирати. Світ не дає такого шансу.

Клон повернувся до нього. Без страху.

— Але я дам його собі. Бо навіть уламок має кут, яким може порізати.

LX повільно підійшла до Клона. Її очі вже не блищали зневагою — швидше, цікавою повагою.

— Якщо ти справді обереш себе… — сказала вона м’яко, — …може, тоді решта нарешті побачать, як виглядає справжня свобода.

Аґата хмикнула:

— Свобода — це коли навіть архітектор замовкає.

І справді — Архітектор мовчав. Його голограма зупинилась, ніби завмерла на диханні.

Клон поглянув у темряву — туди, де ще миготіли голограми сценічного світла.

— Я не хочу бути їхньою помилкою. І не вашою.
Я хочу бути чимось, що залишиться — навіть коли всі ваші плани згаснуть.

Він поклав келих — той, що дала йому LX — просто на сцену.

І пішов.

Не гучно. Не з гордістю. Просто — з власним рішенням.

І на хвилину всі — навіть злодії — відчули, що десь поруч пройшло… щось справжнє.