28.4 — Вино і отрута

Підвал старого театру мав лише три речі: вино, пам’ять… і те, що не можна було забути.
Вузькі двері винного підвалу клацнули за ними, як замок, який не хоче відкриватися двічі.

Підвал під театром “Марципан & Морок” був холодним, сирим і пах старим вином, деревом і чимось… невизначено спокусливим. На полицях — пляшки з пилом років і надписами мовою, що давно вимерла. Стеля низька, ліхтарі тьмяні, повітря мов би чекало драми.

Аґата скинула пальто й поклала його на дубовий стіл. Сіла. Повільно. Упевнено. Келих поставила поруч. У її очах вже світився виклик.

Архітектор не сидів. Він стояв навпроти — його голограма в цьому просторі виглядала надто… реальною. Світло не ламало її. Він дихав. Чи, принаймні, імітував це.

— Пам’ятаєш цей запах? — спитала вона, коли в повітрі зависли нотки дуба й кориці.

— Ти завжди обирала ті вина, у яких щось вмирає, — відповів він.
— Як і в мені, — прошепотіла вона, відкриваючи шафу. — Але я навчилась залишати осад для інших.

Вона поклала два келихи. Він не торкнувся жодного. Але його голограма стала… більшою. Щільнішою. Якби не знати — можна було б подумати, що це тіло.

— Ти все ще не пробачив? — спитала вона, вже не граючись.

— А ти? — його голос був обволікаючим. Теплий, мов вино, і водночас небезпечний, як отрута у вині.

— Я не прощаю. Я повертаюсь, — прошепотіла вона. — І випалюю те, що лишилось.

Вони сіли за вузький стіл у центрі. Стіна позаду була тріснута, але вкривалася гілками старого винограду, що проріс з гнилої підлоги.

— Граємо?

— «Правда або постріл», — сказав він.

— Правила ті самі?

— Ні. Цього разу — або все, або нічого.

Вона підсунула йому старий револьвер. Один справжній. Один — бутафорія. Патрони — коди. Вибух — реакція.

— Правда: ти створив клона, схожого на мене? — спитала вона.

Він довго мовчав. Потім натиснув на спуск.

Клац.

— Мовчання — це відповідь, — шепнула вона і злегка нахилилась. Її голос ковзнув йому під шкіру. — Я знала. Вона була дуже… чіткою.

— А ти… — він витягнув пістолет, — коли стерла проект “Версія 0.3” — ти тоді знала, що видаляєш частину мене?

— Звісно, — прошепотіла вона. — І я плакала. Але на хімічному рівні.
Вона вказала на нього:

— Правда: ти колись… шкодував, що я пішла?
Він мовчав. Потім кивнув.

— Так.
— Не переконливо. — Вона піднесла пістолет і натиснула спуск.

Клац. Лише клацання. Архітектор не здригнувся.

— Твоя черга, — промовила вона. — Питай.

— Ти коли-небудь кохала когось, кого не могла контролювати?

Аґата повільно поставила пістолет на стіл.

— Один раз. І це був не ти.

Він підійшов ближче. Простягнув руку. Торкнувся її пальців. І цього разу — реально, бо його голограма уповільнилась, щільнішала, резонувала з простором.

— Я не контролював тебе, — сказав він. — Я просто… намагався встигнути за тобою.
Аґата відпила з бокалу  – Твої сигнали слабшають, — сказала вона.

— А твій погляд міцнішає, — відповів він, нахиляючись. — Ми знову балансуємо.

Вона поставила келих. Обійшла стіл. Зупинилась просто за його спиною. Її пальці — легкі, але точні — ковзнули по його плечах. По голограмі. Але вона здавалася реальною. Він затримав подих.

— Пам’ятаєш, як ми вперше поцілувались? — запитала вона.

— Це був симулятор. Прототип.

— Але я збрехала. То був не симулятор.

Вона поцілувала його знову. Повільно, як катастрофа, яка знає, що станеться, але насолоджується моментом перед.
Його голограма здригнулась, запульсувала, напружилась, ніби світло і тіло не могли вирішити, ким бути.

І… тоді вона вкусила його.

Гостро. Чітко. Туди, де мав би бути пульс.

— Чому? — прошепотів він, розгублений. Вперше.

— Бо ти знову почав вірити в те, чого не існує.

Вона повернулась на місце.

— Ти досі гаряча, — сказав він хрипко. — Як план В1.0. Тільки небезпечніша.

— А ти досі хочеш збудувати світ, у якому я не зможу тебе вкусити. Сумна ілюзія, Архітекторе.

— А ти досі мрієш, що я знову дозволю.

— Тоді тримай, — сказала вона, клацнувши маленьким флеш-ключем і поклавши його на край стола.

— Що це?

— Все, що я вкрала у тебе. Плюс — те, що ти навіть не помітив.

Він не взяв.

— Боїшся?

— Я... обираю почекати, — прошепотів він.

— Тоді я піду.

— Але ти повернешся.
Вона вже відходила, коли зупинилась на сходах.