28.2 — Погляди з куліси

Сцена потонула у півтемряві. Але куліси жили. Старе підсвічування мигтіло, як серце, що не може визначитись — битися чи зупинитись.

Аґата вийшла зі сцени через вузький прохід між завісою й стіною. Її каблуки глухо постукували по дерев’яній підлозі, вібруючи тінню крізь штори. Вона тримала келих, який ніхто їй не давав — бо вона його вже мала. Як і завжди: не просила. Просто приходила з тим, що їй потрібно.

— Як довго ти там стояв? — промовила вона тихо, не дивлячись.

Голограма з’явилась за її спиною, ледь світячись електричним відлунням — Архітектор. Тепер не на сцені. Тепер — у кулісі. Інтимна відстань. Його образ — чіткий, без мерехтіння. Голос — глибший.

— Досить довго, щоб знати: ти не змінилась.

Аґата усміхнулась, але в її усмішці був тільки лід.

— А ти все ще боїшся з’явитись тілом?

— А ти все ще боїшся з’явитись почуттям?

Вона повільно обернулась. Її келих трохи похитнувся. Вино торкнулось країв.

— Цікаво. Ми не бачилися роками, а починаємо з риторики.

— Риторика — безпечна. На відміну від тебе.

Він зробив півкроку. Її очі засяяли.

— Отже, ми починаємо грати в “хто кого підставив першим”? Чудово. В мене гарний настрій.

— Ти зрадила схему, — сказав він раптово, майже холодно. — «Basil-X» мав бути іншим.

— А ти… — її голос знизився, став шовковим, небезпечним, — …ти зрадив мене. Не схему. Мене.

Тиша. Вона підійшла ближче.

…Вони стояли надто близько, щоби назвати це безпечною відстанню,і надто далеко, щоби це вважати справжнім дотиком.

Аґата шепоче:

— Ти пам’ятаєш ніч, коли ми стерли перший клон?

Архітектор мовчить. Але його погляд — блискавка.

— Я думала, ти розплачешся. А ти просто сказав: «Ідеї не мають серця.»

— І ти відповіла: «Але мають шрами.»

Вона торкається пальцями повітря перед його голограмою. Його світло пульсує.

— Я й досі не знаю, чого між нами було більше — бажання створювати… чи знищувати.

— А ти справді не бачиш, що одне не живе без іншого? — тихо каже він.

Вона зупиняється. Її голос м’якшає — але це саме той тип ніжності, що ріже сильніше за лезо.

— Мені було двадцять шість, коли я вперше побачила, як ти переписуєш генетичну структуру живого під музику. Ти тоді навіть не дивився на код — слухав його.

— А ти… — він мовчить. Довго. — …ти принесла мені келих чаю і сказала, що мізки не працюють на суху. І залишилась на п’ять днів.

Аґата усміхається. Це вперше вона усміхається щиро.

— Я ніколи не пила той чай.
— Знаю.

Він раптом нахиляється ближче. Його голограма стає щільнішою, більш деталізованою — ніби хоче бути присутнім тілесно.

— Знаєш, чого я боявся, коли ти зникла?

— Що я розкажу секрети?

— Що я почну думати про тебе не як про колегу. А як про…

Вона піднімає погляд. Її зіниці — дві чорні діри.

— …жінку? Кохану?

Він мовчить. І тільки прошепотів:

— …як про втрату.
Вона підняла келих. Він не міг торкнутися її — бо був лише проекцією. Але він… дивився. Його голограма тремтіла. Або то був страх. Або бажання.

— Ти можеш вмикати будь-яку ілюзію, — прошепотіла вона. — Але я знаю, коли ти дивишся на мене не як на елемент. А як на жінку.

Вона зробила крок — крізь нього.

Його голограма спалахнула, але не зникла. Вони опинилися віч-на-віч. Її губи — в півподиху від його. Рука — ніби хоче торкнутись, але розуміє, що не може.

— Якби ти був реальний… — сказала вона.

— Я й так реальніший за більшість.

— Але не для мене.

І тут вона зробила щось неочікуване.

Аґата поцілувала його. Не шкіру. Не губи. А саме повітря. Але це було так точно, що голограма… мигнула. Архітектор на мить зник.

Коли він повернувся, то був… інший. Глибший. Його силует не мерехтів. Вогонь у погляді. Голос — як натягнутий дріт.

Аґата обережно знімає перстень із правої руки й кладе його… в нішу на стіні. Маленька скринька, де зберігались реквізити вистав. Її голос хрипне:

— Якщо ми сьогодні знову граємо…я хочу знати, що хоча б одна сцена була справжня.

— Ця, — каже він.

— Пізно, — відповідає вона.

І тоді — несподівано — вона знову підходить до нього.
У повітрі — тепло. Сценічний пил. І щось, чого немає в схемах.

Вона торкається його голограми, і хоч між ними вакуум, 

Архітектор тремтить.
Легка іскра проходить по контуру.