РОЗДІЛ 28 — «НІЧ ІНШИХ»; 28.1 — Театр зустрічає своїх

Театр “Марципан & Морок” дихав старим пилом і шепотами. Повітря було теплим, важким, мов застиглий дим — він чекав, як і сцена, на тих, хто повертається лише вночі.

Першою з’явилась LX — клон Леї. Вона вийшла із голографічного порталу, створеного між двома бічними колонами. На ній був глибокий сірий плащ із тонкою ниткою срібла по краю. Її обличчя — без емоцій, але очі — грали, як дзеркала.

У правій руці — келих з темно-бургундським вином, на поверхні якого плавала пелюстка. Не троянди. Чогось гіркішого.

Вона ступила на центр сцени, зробила оберт — і, ніби розпочала репетицію:

— Акт I. Сцена самотності. Декорації зрад, освітлення на рівні пофіг.

Вона сіла просто на край сцени, ноги звісила вниз, і ковтнула.

— Хто наступний? — прошепотіла в зал. — Хто ще не встиг провалити фінал?

Відповів гул. Ліфт, що роками стояв, затремтів. Скрегіт металу, легкий поштовх — і знизу піднявся Клон Вирія.

Він виглядав… мовчазно. Як завжди. Його постава — рівна, 

трохи застигла. Він не дивився ні на кого, але бачив усіх. У правій руці тримав чіп — старий, пошарпаний, але той самий, що раніше використовувався в симуляціях минулого.

— Уууу, — LX повела плечима. — Всі при собі. Навіть твоя тінь з тобою?

Він не відповів. Тільки сів у першому ряду, на краю стільця, як учасник суду, якого не кликали.

Тоді в повітрі… щось змінилось.

Чорний Вирій з’явився не з порталу. Він просто пройшов через двері ззаду — кульгав, з перев’язаним плечем. На його обличчі — тінь усмішки, та, яка не зникає навіть після поразки.

— Якщо це шоу без квитків, я залишаюсь, — промовив він, — бо я той, хто ніколи не виходить зі сцени.

LX підвела келих:

— Прямо з пекла? Як завжди, з ефектом диму.

— І попелу, — додав він. — Але тепер я — не той, хто палає. Тепер — палю я.

— Якби я була романтичною натурою, я б розплакалась, — зітхнула LX. — Але я — з каталогу.

У цей момент простір над сценою мигнув. Архітектор.

Його голограма виникла з пилу — чіткі контури плечей, довгий 

силует у темному, очі, які ніколи не дивляться прямо, але все бачать. Він не рухався — лише спостерігав.

— Архітектор, — прошепотіла LX, — ти завжди вмієш зіпсувати вечір тишею.

— Іноді саме тиша — те, що треба закричати, — відгукнувся він. — Особливо тим, хто ніколи не чув себе.

Але перш ніж хтось встиг відповісти — двері театру розчинились.

Аґата.

Біла. Висока. Спокійна.

Її пальто мало запах холоду — чи лабораторного спирту. Волосся зібране в гладенький вузол. Очі — дві голки, що проколювали простір.

Вона ступала повільно, впевнено, з тією самою посмішкою, якою колись підписувала смертельні протоколи. У руці — срібна тростина з червоним каменем на кінці.

Чорний Вирій нахилився до LX:

— Якщо вона тут, значить, почнеться буря.

LX не відвела погляду:

— Або просто спогади.

Аґата не подивилась ні на кого. Лише зупинилась посеред сцени. І… тоді її погляд зустрівся з голограмою.

Архітектор.

На кілька секунд — світ зупинився.

— Ти… — він почав.

— Я, — відповіла вона.

— Все ще в білому, — зауважив він.

— А ти все ще на відстані, — сказала вона, і тростина вдарилась об підлогу. — Хочеш, я підійду ближче?

Його образ здригнувся, як від статики.

— Я думав, ти не повернешся.

— Я думала, ти зник.

— І…?

— Помилилась. Але двічі. Бо я і повернулась. І ти — не зник.

Сцена загусла. Навіть LX перестала ворушити келих.

— У нас є про що поговорити, — промовив Архітектор.

— Так, — сказала вона. — Почнемо з того, як ти схему “Альфа” підписав моїм іменем. А закінчимо — на кухні.
— Твої рецепти ще живі?

— А твої емоції?

Він мовчав. Але з голограми — вперше — впав теплий пульс світла.

— Це буде цікава ніч, — прошепотіла LX. — Пекло на двох. Шампанське включене.