27.12 — Тиша після бурі

Двері агентства зачинились за ними м’яким клацанням. Ні сирен, ні вибухів, ні чужих голосів у голові. Лише звуки дому: шарудіння повітря, тремтіння штор на вікнах, глухий стукіт чиїхось кроків у сусідній кімнаті.

Нарешті — тиша.

Ерік мовчки переніс Тессу до дивану, вкрив ковдрою й опустився поруч, не зводячи з неї очей.
— Якщо ти ще раз скажеш «я в нормі», я тебе укушу, — прошепотів він, м’яко всміхаючись крізь втому.

Тесса трохи розтулила очі. Виглядала, наче після довгої зливи: втомлена, але справжня.

— Я в нормі, — хрипко відповіла.
— От тепер укушу, — буркнув він, але не рушився. Просто сидів і тримав її руку. Її пальці — холодні, бліді — затремтіли в його долоні, але не випустилися.

— Я бачила, як ти біжиш до мене… — сказала вона після довгої паузи. — У димі, у тому вогні. Я думала, це галюцинація.

— Ну… — він знизав плечима, — …це був я. Але ти не повірила, правда?

— Я не вірила, що ти… знову з’явишся. І врятуєш. Але ти з’явився.

Вони сиділи мовчки. Слова більше не були потрібні. Він просто взяв її руку — обережно, але рішуче — і їхні пальці зімкнулись.

Тесса не відвела очей.

Її голос, нарешті, став тихим, але впевненим:

— Не відпускай.

— Навіть не подумаю.

Тим часом на кухні...
Справжнє диво: Вирій, у фартусі з написом «Trust me, I’m almost human», зосереджено різав овочі.

Лея сиділа за барною стійкою, обгорнута пледом, і з посмішкою спостерігала, як він намагається одночасно тримати баланс сковорідки, готувати пасту і не спалити чеснок.

— Це ти називаєш «затишна вечеря»? — вона хитнула головою. — Тут бойовий рівень виживання, а не кулінарія.

— Зате чесно, — відповів Вирій. — У нас немає ілюзій. Ми не ідеальні. Але ми — разом.

— Це звучить як обіцянка, — Лея поклала голову на руку.

Він поставив перед нею тарілку. Тепла пара здійнялась, аромат розчинився у повітрі. Він пригорнув її ззаду, поклав підборіддя їй на плече.

— Це звучить як ми, — сказав він. — І мені це подобається.

У цей самий час екран у штабі мигнув — сигнал від Тео згас, як серце, що раптово замовкає.
Але буквально за кілька хвилин із шафки, яка давно вважалась непрацюючою, виїхав старенький сервобот — напіврозвалений, із емблемою старого проєкту «В2».
У нього в кігтиках — акуратно затиснутий чорний планшет і невеликий жорсткий диск.

На екрані планшета світились лише кілька слів, написаних нейрошрифтом Тео:
«Якщо він повернеться — я прийду першим.»

Поруч — схема. Новий пристрій. І підпис:

«Не хвилюйтеся. Я просто перейшов на рівень нижче. Технічно — глибше. Вам сподобається, коли знайдете.»

Ерік підійшов, прочитав напис — і нічого не сказав.

Лише кивнув.

— Дякую, брате.

У вікно стікала ніч.

Світ вже не був таким, як раніше.

Але вони були разом.

І цього разу — не через страх. Не через місію. Не через війну.

А просто… через бажання бути поруч.

Тиша була тишею. Але не порожньою.

Це була тиша, що приходить після бурі.

Тиша, в якій народжується нова весна.