27.11 — Вибух і втеча

Сирена волала, мов поранене створіння, що знало — кінець близько.

Червоні лінії блимали на стінах. Неонове світло смикалось і гасло, як серце, що зупиняється.

— Біжимо! — закричав Вирій, зриваючи кайдани з Тесси.

Вона кашляла, ледве тримаючись на ногах. Очі — розмиті, зіниці розширені від диму й болю. Але вона була жива. І її погляд — навіть зараз — був ясний.

— Я в нормі... — прошепотіла вона, хоч це було неправдою.

Ерік схопив її на руки, обережно, як найдорожче у світі. Він тремтів — від напруги, провини, страху — але тіло діяло впевнено, мов автомат.

— Тримайся, я з тобою, — шепотів їй у волосся. — Я тебе не залишу. Ніколи знову.

Під ногами задрижала підлога. Перша секція стелі рухнулась і впала в коридор позаду — у пилюці й вибуховому лязі.

— Лея! — вигукнув Вирій у мікрофон. — «Відкривай нам північний вихід. Залишилось кілька хвилин!»

— Йду! — пролунав голос Леї зі спотворенням, і ледь за мить у темному кінці коридору запалилися блакитні вогники маяків — її дроїд уже відмикав двері.

Тесса кашляла, хрипко, злиплими губами:

— Він... він залишився там?.. Чорний?..

Вирій ішов останнім, озираючись кожні кілька кроків. Щоразу, коли позаду щось гуло або тріщало, його рука смикалася до поясу — але все, що лишалося, це уламки й дзеркала, що сипались, мов сніг.

— Я його не бачив, — відповів він низько. — Але він... не здається.

Три рівні. П'ять дверей. Один ліфт — зламаний. Вони бігли вузькими переходами, де колись точились експерименти. Стінки — заліплені вирваними кабелями, сенсорами, голографічними проекторами, що миготіли, показуючи уривки старих симуляцій.

— Ліворуч! — крикнула Лея, з'явившись з-за рогу з бластером у руках. — І не наступайте на червоні плитки!

— Які плитки?! — гукнув Ерік.

— ОТІ! — Лея вистрілила в підлогу — на плитці раптом спалахнули сенсори й щось клацнуло.

— Окей! — буркнув Ерік. — Я більше не довіряю плиткам. І повітрю. І реальності загалом.

Вони неслись через лабораторію, наче по багаторівневому сну. Стробоскопи гасли, стіни кривились. Одна з ілюзій раптом показала сцену — Тесса на підлозі, одна — саме ту, що Чорний намагався їй вбити в пам'ять.

Вирій загальмував.

— Це не справжнє! — крикнула Лея. — Вона з нами, Вирію! Дивись на неї!

Він кивнув, знову відчуваючи під ногами справжню землю. Плитка. Дим. Кров на рукаві Еріка. І Тесса — поруч. Реальна.

— Останній сектор! — Лея відкривала важку гермодвері. Її пальці тремтіли на панелі.

— Ти зможеш? — спитав Вирій, прикриваючи її спину.

— Ще питань маєш? — вона зімкнула щелепи, ввела код — і двері зі зловісним зітханням посунулись.

— Рятуйте її! — крикнув Вирій. — Я прикрию!

— Я прикрию тебе! — крикнула Лея у відповідь, знову вистріливши в стелю: згори падала розпечена труба, і якби не її постріл — Еріка й Тессу би завалило.

Вони промчали через тунель — крізь задимлене повітря, що горіло в легенях.

За ними розверзлась стіна. Струмінь вогню рвонув уперед.

— ВИРІЙ!! — закричала Тесса з рук Еріка, вже біля виходу. Її голос хрипів, але жив.

Вирій озирнувся. І стрибнув — через вогонь, уламки, і тріщину в підлозі, яку відкрив обвал. Стрибнув — у світло.

Ерік упав на коліна вже за дверима. Він не дихав кілька секунд — лише стискав Тессу, як щось священне.

Тиша. Потім вибух. Глухий, далекий. Дим вдарив у небо крізь вентиляційні шахти.

Вирій повільно підвівся. Увесь в кіптяві. Його очі шукали когось. Її.

Вона вже стояла — хоч і хиталась. І коли їхні погляди зустрілись, він тільки мовив:

— Ми зробили це.

— Але він… — прошепотіла вона.

— Неважливо, — відповіла Лея, перев’язуючи Еріку плече. — Ми — живі й то добре!