27.10 — Тінь у дзеркалі

Металеві двері повільно зсунулись убік із скреготом, що вгризався у нерви. У примарному світлі неонових ламп Вирій увійшов до кімнати — його кроки не були гучними, але кожен із них відлунював, мов вибух. Тиша у дзеркальній залі була натягнута, як струна.

Іншого — Чорного — не треба було шукати. Він уже чекав. Стояв прямо посеред простору, ніби знав, у який саме момент з’явиться Вирій. Його силует був майже ідентичним, але в очах — прірва.

Поруч, у тіні, прив’язана до металевої опори, сиділа Тесса. Виглядала змученою, з ранами на зап’ястях і розкуйовдженим волоссям, але її погляд не був зламаним. Вона мовчала, ніби берегла сили — або чекала на саме цей момент.

Чорний Вирій зробив крок уперед, повільно, із розтягнутою, театральною усмішкою:

— Ох, яке кіно. Герой нарешті прибув. Вирій, справжній, блискучий. Ти прийшов вбити мене, брате?

— Я прийшов забрати її, — коротко відрізав Вирій, його голос був сталевим, але внутрішній біль тремтів на кінці кожного складу. — І зупинити це.

— Зупинити? — Чорний розсміявся. Голос віддзеркалювався у стінах, множився і повертався хрипкими відлуннями. — Ти не можеш зупинити самого себе. Бо я — це ти. Я — те, що лишилось, коли з тебе вичавили правду. Я — твій гнів, твоя лють, твоя свобода.

— Ти — моя помилка, — тихо сказав Вирій.

— Тоді чому ти досі такий самий, як я? — Чорний наблизився. Вони стояли вже впритул, очі в очі. — Придивись. Ти носиш мене у собі. Ховаєш за ніжністю. Але я знаю, що ти хочеш мене. Хочеш бути мною. Бо я не боюся. А ти — боїшся їх.

Він повернувся до Тесси і присів навпочіпки поруч із нею. Тон став шовковим, обволікаючим:

— Скажи, Тессо... він хоч раз подивився на тебе так, як я? Чесно. Без страху? Без сумнівів? Він — зібраний з компромісів. Я ж — з істини.

Тесса плюнула йому в обличчя. Його посмішка залишилась на місці, лише стала ще більш небезпечною.

— Ти слабка, — прошипів він. — І все одно така, як вони. Думаєш, тебе хтось насправді захищатиме, коли все валиться?

Ерік, що досі стояв у кутку, напружено дивився на сцену, мов прив’язаний поглядом до кожного слова.

— Залиши її, — глухо сказав він. — Її біль — не твоя зброя.

— О, Ерік, — Чорний підвівся, повертаючись до нього. — Ти. Це ж усе почалось із тебе. З твого страху. З твого рішення створити когось… кращого. І що вийшло? Я. Я — результат твого переляканого ідеалізму. Ти народив мене, а потім — втік.

Ерік мовчав. Руки стискалися в кулаки, очі блищали — але не від злості. Від провини.

— Я не втік, — нарешті промовив він. — Я боявся того, що побачив у тобі. Бо це було в мені. Я був дитиною з мрією, а ти став її кошмаром.

Тиша. І Тесса, що раптом тихо промовила:

— Я не боюсь тебе, Чорний. Але я бачу в тобі — біль. Не силу.

— Помиляєшся, — прошипів той, і вдарив по пульту, вбудованому в стіну.

🔴 Загорілися червоні лампи. Сирена. На екрані — напис: PROTOCOL 9 INITIATED. LABORATORY CORE MELTDOWN IN 03:00.

— Якщо я не можу бути вільним, я заберу з собою і цю правду. Весь цей ідеальний світ — у вогонь.
Він відступив, ховаючись за дзеркальну перегородку, що почала опускатись. Тесса закричала, але дим уже повз по підлозі. Вибух був лише питанням часу.

Вирій кинувся до неї. Ерік — теж. Їм залишалося кілька хвилин.

А Чорний — зник. Але його останній голос, спотворений інтеркомом, ще довго лунав:

— Я завжди повертаюсь.