24.7 — Піца, що не врятувала

Штаб агенції огорнув вечір.
У вікна стукало дощем. Той самий, перший осінній — терпкий, мов соус з часником і сумнівами.
Всередині пахло… чимось знайомим.

— Хтось щойно доставив спогади з сиром, — прошепотала Лєя, виглянувши з кухні.

У холі стояв Тео.
Він тримав коробку піци, як трофей, або… як прапор. На коробці було написано: «La Pizza della Pace» — «Піца Миру».

— Пепероні з оливками? — гмикнув Вирій, заходячи слідом. — Або ти хочеш закликати до миру, або оголосити війну. Оливки — це стратегічна помилка.

— Серйозно? Після чорного ринку та соусів Леонардо — це те, що тебе турбує? — відповів Тео, натягнуто усміхаючись.

Лєя обережно забрала коробку і понесла на кухню. Вона знала — зараз потрібен простір. Тільки не їй.

У вітальні за мить з’явилася Тесса. У м’якому светрі, з втомленим поглядом, мокрим волоссям і небезпечною ніжністю в очах. Вона подивилась на коробку з піцою, потім на Тео.

— Ти приніс піцу, щоби… що?

— Щоби… перестати штовхати стіни, — відповів Тео повільно. — Я не хочу більше битися за твою увагу. Я просто хочу, щоб ти знала — я поруч. Навіть якщо ти зараз не поруч зі мною.

Тесса не відповіла.
У цей момент на сходах з’явився Ерік, у чорній футболці, з напівсухим рушником через плече. Очі — темні, глибокі, мов ніч після втрати.

Він сів навпроти Тео. Мовчки.
Подивився на піцу. Потім — на Тессу.

— Я не приніс нічого, — сказав він тихо. — Бо мені здавалося, що після того, як я підвів тебе… нічого більше не смакує. Але якщо ти хочеш — я навчуся знову. Навчусь бути людиною, з якою можна вечеряти. А не тікати.

Тиша.
Надто глибока, надто ніжна.

Тесса сіла між ними.
Погляд зупинився на піці, мов на шматочку минулого, якого вже не повернути — тільки з’їсти, ковтнувши сльози разом із томатним соусом.

— Я знаю, що ви обоє… справжні.
— І я знаю, що я розбита. І не хочу давати уламки в руки тим, кого люблю.

Вона зітхнула. Потім — рівно, майже без емоцій, але в кожному слові бриніло:

— Я не можу зараз зробити вибір. Бо зараз — я не вибираю нікого. Мені потрібно відновитись.

Тео ледь кивнув.
Ерік опустив погляд.

Лєя й Вирій виглянули з-за стіни, мов двоє прибульців з іншої, світлої історії. Вони тримались за руки. Вірно. Тепло. Надійно.

— Може, все-таки без оливок? — прошепотав Вирій.
— Може, все-таки з трохи більше чесності, ніж ми готові? — відповіла Лєя, дивлячись на Тессу.

Троє сиділи в кімнаті.
Тео — з серветкою в руках, нервово крутячи її.
Тесса — з руками на колінах, прямою спиною, мов захисна поза.
Ерік — з пальцями, переплетеними в замок, щелепою, яку тримав, аби не зламатися.

На столі лежала піца.
Недоторкана. Паруюча. Гаряча.
Але ніхто не їв.

Камера повільно від’їжджала.
Троє залишались на місці.
Між ними — не піца. Між ними — рівна, глибока тиша.
Тиша, в якій іноді народжується щось нове.
А іноді — зникає щось важливе.