24.5 — Двоє поруч. А вона — одна

Ніч опустилась на штаб агентства, наче товста, шерстяна ковдра — важка, трохи колюча, зі швами тривог і латками мовчання.

Тесса лежала у своєму ліжку, загорнута в ковдру до підборіддя. Її лоб був перемотаний бинтом, світло настільної лампи заломлювалось на його краях. Очі — червоні, втомлені, затуманені. Кімната була тиха, але в її голові — шторм.

Стук.

— Можна? — Тео обережно зазирнув у двері, тримаючи в руках горнятко з ромашковим чаєм.

— Я ж казав — не заважати. — Ерік пройшов повз нього з ковдрою в руках. — Їй холодно.

— Я приніс чай, не допит. — Тео знизав плечима, але поглядом кинув блискавку.

— А я — тепло.

— Це було образно, сержант турботи?

— А ти знову граєш героя.

— А ти знову хочеш контролювати її, як завжди.

— Та йди ти…

— Досить. — Тесса сіла, притискаючи до себе подушку. Голос слабкий, але рішучий. — Залиште мене. Обоє.

Тиша.

Вони завмерли. Тео поставив чай на її тумбочку. Ерік розгорнув плед і поклав поверх ковдри, ніби це був останній жест, який він ще мав право зробити.

— Просто… якщо щось — я поруч. — Тео вийшов першим. Мовчки.

— І я. — Ерік залишився на секунду довше. Потім пішов.

Двері зачинилися. Тесса затулила обличчя руками — й нарешті дозволила сльозам текти. Вперше — без стримування. Вона плакала не через біль у голові, а через розрив у серці. Тео — блискавка. Ерік — камінь. А вона — десь між вогнем і землею.

І вперше вона не знала, кого з них хоче побачити біля себе більше.
Тим часом у іншому крилі дому, у кімнаті Леї, панувала зовсім інша тиша — тепла.

— Ти спиш? — прошепотів Вирій, обережно торкаючись її руки.

— Ні. Просто… слухаю. — Лея усміхнулась, очі блищали в півтемряві.

— Що саме?

— Тебе. І нас. І як нарешті щось… не ламається. — вона перекотилась ближче до нього. — Нас стільки всього оточує, Вирію. Але ти завжди — як центр шторму. Спокій.

— А ти — як буря. Вся яскрава і непередбачувана. — він поцілував її у плече. — Мені подобається бути затягнутим у тебе.

— Тоді не відпускай. — шепоче вона і притягує його до себе ще ближче.

Вони лежали разом, обійнявшись, а за вікном світилося місто — жовтим, рожевим, димчастим. Контраст. Там, де любов вже оформилась. І там, де любов ще воює сама з собою.

У штабі ніч тривала.
Хтось не міг заснути від щастя.
А хтось — від того, що в грудях занадто порожньо, коли поруч одночасно двоє, а ти почуваєшся одна.