Розділ 24 — Пульс на межі; 24.1 — Погляди, що палають

Останнім часом офіс агентства «Пі і Ца» став схожий не лише на штаб-квартиру геніальних детективів, а й на епіцентр надмірної температури... у повітрі, серцях і поглядах. Поглядах, що палали.

Тесса, сидячи за столом із підшивкою по справі викрадення артефакту, ловила себе на думці, що замість шукати в документах зачіпки — вивчає, як Тео навмисно приспускає комір сорочки, або як Ерік демонстративно проходить повз неї, обережно торкаючись плечем. Випадково. Майже.

— От чорт, — прошепотіла вона, вловивши ще один короткий, але пульсуючий погляд Тео.

Він стояв біля кавоварки, збивав молоко і, здавалося, робив це із професійною концентрацією баристи і... актора з романтичної драми. Задивлений, він промовив:

— Тесса, я от думаю... Може, якось після справи — сходимо на вечерю? Не як команда. А як ти і я.

— О, — вона ледь не випустила ручку з пальців. — Це... раптово.

— Я просто прямий, — він усміхнувся. — Знаєш, як Wi-Fi — ловлю сигнал і одразу підключаюсь.

— Головне — не втратити пароль, — пожартувала вона, але щоки вже світилися ніжно-рожевим.

З-за спини почулося гучне «Хм».

Ерік стояв із двома горнятами кави, один з яких подавав Тессі.

— Ти любиш без пінки, — він поставив горня прямо перед нею. — І без зайвого шуму.

— Дякую, — вона посміхнулася, вже відчуваючи, як між ними двома починає дзижчати невидимий струм.

Тео примружився. Ерік повернувся до нього із звичним крижаним спокоєм.

— Тео, ти, здається, забагато уваги приділяєш офісній романтиці.

— А ти — надто мало, — відрізав той. — Хтось тут повинен мати почуття гумору.

— Я маю. Просто не застосовую їх, коли мова про безпеку людей.

— А коли мова про почуття? — Тео навмисно зробив крок ближче.

— Тоді я особливо уважний.

Тесса зітхнула, стискаючи склянку з кавою, наче намагалася вирівняти температуру в кімнаті.

У цей момент до приміщення зайшла Лєя з планшетом у руках:

— Агов, поки ви двоє міряєтесь тестостероном, новина з фронту: у Флоренції вкрали золотий соусник. Так, ТІЙ соусник. Той, із якого їв Леонардо. Да Вінчі. Не ДіКапріо.

— Жарт століття, — пирснув Вирій з-за дверей, заходячи слідом. — Але справді, артефакт зник зі сховища ресторану-музею «Al Dente». І зник — наче його підмінили.

— Не наче. Його реально підмінили, — додала Лєя, гортала щось на планшеті. — Дублікат уже знайшли. Дешевий. З розетки. Ціна — 14,99.

— Справжній на чорному ринку буде коштувати мільйони, — сказав Ерік, знову стаючи серйозним. — І як я розумію, це означає — нова справа?

— Саме так, — кивнув Вирій. — І саме нам її довірили. Вилучення з музею сталося вночі, ніхто не бачив нічого, крім... плям від пасти на підлозі. Томати, карл!

— Окей, — Тео клацнув пальцями. — То ми маємо слід у вигляді соусу? Це буквально мій профіль.

— Гайда до музею, — промовила Тесса, намагаючись зосередитися. Але погляд знову ковзнув від Тео до Еріка. І навпаки.

Вона знала: ця справа — не єдине, що доведеться розплутати.

Розслідування починається. Але чим глибше заглиблюються в соусну змову, тим гострішим стає особистий конфлікт. Іскри вже літають. Але попереду — цілий феєрверк...