22.23 — Дотик турботи: любов, біль і шлях до істини

У приміщенні, де тимчасово зупинилися четверо героїв, запах вологи змішувався з ароматом кави, яку щойно намагався зварити Вирій у старенькому апараті, знайденому в куті. Він працював дивом — як і вся команда зараз. За вікном ледь світало, дощ припинився, залишивши по собі лиш краплі, що ледь чутно стікали по шибках.

— Так, кава ніби кава, — буркнув Вирій, наливаючи трохи в кружку і відпиваючи. — Але здається, я щойно скуштував смак… сталевої іржі з натяком на дитячу травму.

— Це моє улюблене латте, — пожартувала Лея, сидячи на старому дивані й притримуючи за щиколотку свою забиту ногу. Її посмішка була трошки вимучена, але тепла.

— Дай-но сюди, — сказав Вирій, ставлячи кружку і підійшовши до неї. — Чому ти досі не сказала, що нога так болить? Я ж бачу, як ти намагаєшся приховати криву ходу гідну шпигуна-аматора.

— Бо якщо скажу, ти перетворишся на надмірно турботливого кібора-парамедика, який почне робити імпровізовані бинти з мого улюбленого худі.

— Ха, а от і ні. Цього разу я використаю твій шарф. — Він опустився на коліно перед нею, серйозно оглянув ногу. — Схоже на серйозне розтягнення. Може навіть тріщина. Ти герой, що ще тримаєшся.

— Ну, я ж не можу дати вам всю славу. — Вона на мить прикусила губу від болю, поки Вирій дуже обережно обмотував її щиколотку чимось, що колись було частиною його футболки. Він працював швидко, впевнено, ніжно.

— Ти хоч розумієш, як я хвилювався, коли ти впала? — його голос змінився. У ньому з’явилась тінь тривоги, щира, неприхована. — Я почув крик і подумав… що не встиг.

— Але ж ти встиг, Вирію, — Лея поклала долоню йому на щоку. 

— Завжди встигаєш. Навіть коли здається, що все пропало — ти з’являєшся. І робиш це… — вона нахилилася, не відводячи очей, — з цим твоїм тупо-героїчним поглядом, від якого хочеться або поцілувати, або вдарити.

— Хочу вірити, що ти обереш перше, — прошепотів Вирій.

— Можеш вірити. — І вона обрала.

Поцілунок був неспішним, повільним, мов ранкове сонце, яке пробивалося крізь густі хмари. У ньому було стільки тепла, що Лея забула про біль у нозі, про темні справи, про небезпеку. На мить весь світ зник — залишились лише вона й він, обидва трохи побиті, змучені, але… разом.

У цей момент у сусідній кімнаті Ерік вивчав дані з флешки, яку вони таки змогли під’єднати до старого, але робочого сервера. Тессу вкутали ковдрою, вона вже майже не кашляла, але була бліда й мовчазна. Її рука тримала Еріка за зап’ястя, і це був єдиний сигнал, що вона все ще тут, поруч.

— Хлопці, — покликав їх Ерік. — Ідіть сюди. Це важливо.

Вирій та Лея — трохи ніякові після своєї міні-інтимної зупинки — швидко зібралися в кімнаті з сервером. На екрані перед ними світилися старі зашифровані файли. Але щось у заголовках привертало увагу.

«Архітектор. Проєкт: Ретросмак»
«Лабораторія К-42. Кодекс перевтілення»
«Суб’єкт 0. Дублікати. Вирій. Тесса. Об'єкт L»

— Це… це про нас, — прошепотала Лея. — Нас вивчали. Розкладали по полицях. Клонували. І все це — частина чогось значно більшого.

— Це схоже на частину центральної схеми. — Ерік прокрутив далі. — Вони створювали не просто копії, а… варіанти з емоційними відмінностями. Типу «що буде, якщо дати клонові Вирія гнів». Або «як поведеться Тесса з нестабільною пам’яттю». Вони проводили експерименти на нашому житті!

— Тобто ми не лише розкриваємо змову, — сказав Вирій крізь зуби, — ми в самому її центрі.

— Але є ще дещо, — додав Ерік і натиснув клавішу.

На екрані з'явилося відео. Старе, зернисте. Архівна кімната. І знайомий голос — глухий, але такий рідний.

— Це… голос Архітектора, — сказав Вирій. — Його останнє звернення?

— Слухаймо, — промовила Тесса, опираючись на стіну.

І голос у відео почав говорити:

“Якщо ви дивитесь це — отже, хтось з вас вижив. І отже, ви готові. Ви не клоновані і не пішаки. Ви — ядро. Вибране ядро. А отже, час перейти до останнього рівня. Там, де почалась вся правда…”

Екран згас.

В кімнаті запала тиша. Потім — рішучість.

— Ми ще не виграли, — сказав Вирій, стискаючи руку Леї, — але ми знаємо, куди йти далі.

— І підемо туди разом, — додала Лея, киваючи.

— Разом ми сила, — повторив Ерік.

— Але хтось інший теж це знає, — тихо прошепотіла Тесса. — І він... вже чекає.

Вони не знали, хто саме «він». Але всі відчували: наступна битва буде найбільшою.