22.20 — Злива, тінь і надія: Ерік і Тесса у закинутому притулку

Небо, як величезне сіре полотно, розкрило свої важкі пазури, і почалася злива. Краплі падали, мов розбиті сльози, хлипаючи на бруківку, розмиваючи місто в калюжі, що виблискували вуличними ліхтарями. Ерік притиснув Тессу до себе під широким капюшоном свого плаща, намагаючись захистити її від холодного потоку дощу, що пронизував до кісток.

Її тіло було немов крихке полум’я, що дрижало від холоду і болю. Він відчував кожен її подих — тихий, уривчастий, з більми в грудях. Його рука міцно стискала її талію, не даючи навіть найменшої можливості впасти.

— Тесс… — його голос був тихий, але наповнений тривогою, — тримайся. Ми знайдемо сховище.

Вона ледве підняла погляд, і в її очах, хоч і туманних від втоми, світився іскристий вогник довіри.

— Знаю, — прошепотіла вона, — що з тобою поруч… я не боюся.

Її слова, немов теплий ковток у холодній ночі, розтопили частину страху, що стискав його серце.

Вони пробиралися вузькими вуличками, краплі падали на землю з гуркотом, а навколо — ні душі. Нарешті Ерік помітив старий закинутий будинок із розбитими вікнами і порожніми дверима, що скрипіли від вітру.
— Там, — підказав він, — всередині може бути сухо.

Вони зайшли, і тиша старої будівлі вдарила по нервам. Стеля починала протікати, стіни вкривалися павутинням, а підлога скрипіла під кожним кроком. Проте тут не було дощу — лише холодний темний простір, що обіймав їх своїми темними пальцями.

Тессі ставало гірше. Вона притисла руку до грудей, а потім знову почала кашляти — цього разу більш жорстко, ймовірно з домішком крові.

— Ерік… — вона стиснула губи, щоб не заплакати, — цей кашель… він ніби роздирає мене зсередини.

Він опустився на коліна, міцно тримаючи її руки.

— Ти витримаєш. Ти сильніша, ніж думаєш, — прошепотів він, дивлячись у її вологі очі, які були повні болю і водночас неймовірної відваги.

Рука Еріка пестила її щоку, розтираючи холод і страх, намагаючись передати хоч частинку свого тепла.

— Я… Я боюся, що не зможу… — її голос зламався.

Він похитав головою, стримуючи сльози.

— Не смій про це думати. Ми ще тільки починаємо нашу історію. Ти для мене — більше, ніж просто напарник чи кохана. Ти — мій дім.
Вона видихнула з натугою, але в цій темряві їхні серця говорили голосніше за слова. Ерік нахилився, їхні губи зустрілися в ніжному, але водночас палаючому поцілунку — як обіцянка, що він ніколи не відпустить.

Їхнє тіло прагнуло близькості, щоб хоч на мить забути біль і холод, що нависли над ними.

— Ти тепер моя слабкість і моя сила, — тихо зізнався Ерік, притискаючи її до себе.

— І я ніколи не віддам тебе, — відповіла вона, притискаючись ще ближче.

В їхніх очах запалювалася вогняна іскра надії — навіть серед цієї зливи, холодної і безжальної, вони трималися одне одного, як останній промінь світла.

Раптом здалеку долинув звук кроків — нечіткий, але невідворотний. Ерік миттєво насторожився.

— Хтось іде, — сказав він, впираючись у її плечі.

Тесса кивнула, намагаючись не злякатися, хоча біль і слабкість росли.

Через мить з темряви з’явилися знайомі силуети — Вирій і Лея, змоклі, обгорнуті у змоклі плащі, але рішучі.

— Ми вас шукали! — сказав Вирій, підходячи ближче. — Тесса… ти не виглядаєш добре.
Лея одразу схилилася над нею, перевіряючи пульс і стан.

— Ми повинні швидко діяти, — заявила вона. — Ерік, куди далі?

— Медичний пункт в старій поліклініці, — відповів він, — але туди ми доберемось, тільки якщо ця злива вщухне.

— Часу немає, — прошепотіла Тесса, — я не можу більше чекати.

Вирій кинув їй погляд, повний рішучості.

— Тоді ми ризикуємо. Разом. Потрібно негайно рухатися далі, — додав він, — час не на нашому боці.

Ерік підняв Тессу на руки, ніжно, але твердо, наче тримаючи найдорожче у світі.

— Ми разом, — сказав він, дивлячись їй в очі, — і ніхто нас не зупинить.

Вони рушили в темряву, де злива стала лише шумом, що змиває страхи і дає шанс на новий день.