22.15. Пі та Ца. Шлях крізь небезпеку

Вибух розділив їх, але не розірвав зв'язок. Вирій та Лея, завалені уламками в західному крилі, швидко зорієнтувалися. У повітрі стояв густий пил, що з кожним вдихом дряпав легені, мов наждак.

— Живеш? — крикнув Вирій, кашляючи й хапаючись за бетонну балку, що впала поруч.

— Як бачиш. Хоча не впевнена, чи це янголи навколо чи уламки стелі, — хрипко відповіла Лея, витягуючи з волосся дрібні тріски.

Вони підвелись одночасно. Уламки склепіння повністю перекрили вихід, і довелося шукати інший шлях. Сигнал з рації був слабкий, але коли вони почули голос Еріка — про флешку, про кров Тесси, — очі Лєї миттєво потемніли.

— Вона знову поранена…

— І він з нею, — твердо промовив Вирій. — Нам треба пробитись до них. Хоч повзти, хоч літати, але пробитись.

— Не подобається мені це “повзти”, але літати ми точно не вміємо. Хіба що від кохання, — пожартувала Лея, намагаючись приховати тривогу.

— Тоді вперед, авіаційна моя,— підморгнув їй Вирій.

Вони рушили вузькими службовими проходами, де кожен крок міг стати останнім. Метал скрипів, деякі балки ще хиталися від вибуху. Лея йшла першою, Вирій прикривав. Кілька разів довелося зупинятись: один раз вони ледь не провалилися крізь прогнилу підлогу, другий — перечекати, поки охоронець у броні пройде повз, скануючи тунель.

— Як думаєш, що на тій флешці? — прошепотіла Лея, коли вони переховувались за електрощитом.

— Інструкції, як врятувати світ, або — рецепт чортової клонуючої приправи. У будь-якому разі — наш наступний ключ.

Вона глянула на нього. Пил зробив його волосся світлішим, а погляд — ще глибшим. Він відчув її погляд.

— Що?

— Ти змінився, Вирію. Став ще небезпечнішим. І ще привабливішим.
— Я був привабливим і до цього, — посміхнувся він, — але небезпека тебе заводить, так?

— Залежить від того, хто нею керує.

Раптом — клацання. Щось зрушилося над ними. Потім — тріск. Лея лише встигла штовхнути Вирія убік, коли частина вентиляційного каналу з гуркотом впала на те місце, де щойно були їхні голови.

— Ух! Якби я сумнівався, що ти мене любиш, то тепер точно ні,— сказав Вирій, відсапуючись.

— Я не рятую всіх так, — відповіла Лея, але її руки трохи тремтіли. Він це помітив.

— Іди сюди.

Він обійняв її. Не як товариш. Не як партнер у справі. А як чоловік, що не дозволить їй розбитися. Вона схилилась до його грудей, на мить дозволивши собі бути слабкою. Їхні тіла зігрілися в короткому затишші, а губи зустрілись у поцілунку, таємному, як змова проти світу, що хоче зруйнувати все.

— Обіцяй, що виберемось. Що врятуємо їх. І себе.

— Обіцяю, Лєю. І ти мені пообіцяй: після всього — ми не тікатимемо від нас.

— Не тікатиму. Тільки якщо ти не будеш знову стрибати перед гранатами.
— А якщо це твоя граната?

— Тоді… можливо.

Їхній сміх затих у тиші, і вони знову рушили. Попереду було ще кілька пасток: мінне поле у вигляді активованої лазерної сітки, яку довелося обходити, повзти в повній темряві через вентиляцію, і ще одна пастка з викидом сльозогінного газу, що довелось нейтралізувати за допомогою старої протигазної маски.

На одній зі стін Лея помітила креслення, майже стерті: зображення схеми — і позначка “Головний вузол”. Вона схопила Вирія за руку:

— Дивись. Це може бути шлях до серверної. Вони можуть бути там.

Він подивився на неї з повагою:

— Ти не лише найкраща у стрільбі, але ще й у картографії. Чорт, я кохаю тебе ще більше.

— А я тебе — навіть, коли ти спізнюєшся з кавою.

Вони побігли далі, тепер уже майже впевнено. Шлях був складним, небезпеки — численними, але між ними розгоралася не лише боротьба за життя, а й щось значно глибше. І кожен їхній крок наближав не лише до Еріка й Тесси, а й до моменту, коли вони стануть єдиною командою. І єдиним серцем.