22.13. На межі: біль, страх і крихітки надії

Тесса ледве трималася на ногах. Боліло так, ніби її груди розриваються зсередини — і це не просто рана, а пекуче 

нагадування, що її життя висить на волосині. Від кожного вдиху дихання ставало коротшим, а світ навколо розмивався, наче хтось плавно тягнув фокус камери на задній план.

Ерік стояв поруч, як тінь, не відходив ні на крок. Його очі — темні, серйозні — слідкували за кожним її рухом, кожним подихом, кожним ознакою слабкості.

— Тессо, будь ласка, тримайся, — тихо промовив він, тримаючи її за руку, що тремтіла, мов листок на вітрі. — Я тут. Я не піду.

Вона хотіла відповісти, але слова заплуталися у горлі. Натомість її губи злегка стиснулися, намагаючись не показати, що їй страшно — страшно втратити контроль над собою, над ситуацією, над ними.

— Ерік... — нарешті прошепотіла вона, ледве вловимим голосом. — Мені так боляче...

Він нахилився, притулив чоло до її, і було в цьому дотику щось нестерпно ніжне, що розтоплювало холод страху.

— Я знаю, — прошепотів він, — але разом ми пройдемо через це. Я обіцяю.

Проте в очах Еріка теж читалися тривога і безсилля — він хотів зробити більше, ніж просто тримати її руку.

Їхній шлях лежав через покинуті коридори старої будівлі, де кожен звук — від скрипу дерев’яної підлоги до крапель, що падали з дірявої труби — здавався загрозою.

— Ти впевнена, що можеш йти? — запитав Ерік, обережно підтримуючи її за талію. — Я не збираюся дозволити тобі впасти.

— Я не відпущу тебе, — жартівливо відповіла Тесса, хоч і з останніх сил. — Якщо я впаду, ти потрапиш у біду — так що треба терпіти.

Вони посміхнулися крізь біль — цей момент був їхнім маленьким рятувальним колом.

Раптом з-за повороту почулися голоси. Ворогів було небагато, але вони настільки близько, що подих зупинявся на секунду.

— Приховайся! — скомандував Ерік, притискаючи Тессу до стіни.

Вона відчувала, як серце билося шалено швидко, а рана в грудях наче заграла новою хвилею болю. Нерви, страх і пристрасна потреба вижити об’єдналися в одному пориві.

— Ти тримайся, — шепотів Ерік, — я покрию тебе.

Він стримко кинувся вперед, вистріливши кілька разів, і вороги відступили, але не надовго.

— Знову і знову... — Тесса стиснула зуби, притискаючись до Еріка. — Ти мене не покинеш?

— Ніколи, — впевнено відповів він, пильно дивлячись їй у очі. — І навіть якщо світ перевернеться, я буду поруч.

Їхня близькість стала їхньою бронею — коли вогонь битви вирував навколо, їхні руки шукали одне одного, їхні дотики палали пристрастю і страхом, змішуючись у гармонії, що тримала їх живими.

Усередині Тесси розквітало дивне відчуття — навіть через біль і сумніви — що любов здатна бути найсильнішою зброєю.

— Ерік, — прошепотіла вона, — я боюся, але з тобою — я відчуваю себе живою.

Він похилився, ніжно провів долонею по її щоці, і їхні губи зустрілися в поцілунку, який був і обіцянкою, і прощенням, і початком чогось більшого, ніж просто боротьба.

І хоч навколо гриміли постріли і вибухи, у цьому моменті для них існував тільки один світ — світ, де біль і любов співіснували, тримаючи їх на межі.