22.12. Пекуча біль і пекучі почуття: пригоди на межі

Вони рухалися швидко — ні на мить не зупиняючись, ніби знали, що кожен крок може стати останнім. Тесса, хоч і намагалася триматися твердо, все ж відчувала, як рана, попри свіжу пов’язку, наче жевріюча вогняна зірка, нагадує про себе гострим, пекучим болем. Кожен подих — мов стріла, що врізається в грудну клітку.

Ерік помітив це по її міміці: ледь помітне стиснення щелепи, заплющені на мить очі. Він м’яко підхопив її за талію, притягнув до себе, мовби хоч у цьому темпі хаосу вона могла б знайти хоч краплю спокою.

— Тримайся, Тессо, — прошепотів він низько, відчуваючи, як її тіло тремтить. — Я поруч. Ти не сама.

— Я... це... — вона хотіла сказати, що боляче, але голос зрадив її. Натомість вона вперше дозволила собі кинути погляд на нього, і в цій миті світ, здавалося, замовк.

— Все буде добре, — Ерік провів рукою по її волоссю, змахуючи з лоба кілька крапель поту. — Ти сильна. І ми виберемося.

Поки вони намагалися не здаватися, із темряви знову виринали небезпеки — гуркіт розбитого скла, шум озброєних кроків, світилися лазери прицілів.

— «Ах ти ж хитрун, де ви тільки беретеся?», — пробурмотів Вирій, кидаючи гранату у групу переслідувачів. — Лея, ти зі мною?

— Звичайно! — відповіла вона, відстрілюючись і жартуючи: — Якби я не була тут, то який сенс було б цьому хаосу?

Тесса, підпираючи себе на Еріка, ледве стримувала біль, який різко обпік її грудну клітку. Вона вже не могла не думати про те, що буде далі, якщо ця рана знову відкриється — і наскільки близьким може бути кінець.

Ерік відчував кожен її подих, кожне тремтіння, кожен крик тіла, що просив про спокій.

— Зупинимося трохи, — прошепотів він, шукаючи хоч крихітний прихисток. — Ти маєш дати мені допомогти.

Вони знайшли темний, притулок — розвалену будівлю, де було хоч трохи тихо. Ерік обережно, майже з трепетом, почав оглядати рану, не відриваючи погляду від Тессиного обличчя.

— Я зроблю все, щоб ти не страждала, — промовив він, прикриваючи її руку своїми долонями. — Ти — найбільше, що я маю.

Тесса відчула, як в її грудях знову пульсує щось тепле, не лише від болю, а від цього глибокого зв’язку.
— Ти такий… незмінний, — сказала вона, ледве усміхаючись, — завжди там, де треба. Навіть коли я найгірша.

— Бо я тебе люблю, — відповів Ерік, не даючи їй відвести погляд, — і не здамся. Не дозволю.

Їхній момент порушив гуркіт вибуху неподалік — вороги не збиралися здаватися. Вони миттєво зібралися, Ерік, тримаючи Тессу на руках, кинувся вперед, відчуваючи вогонь не лише ззовні, а й усередині.

Гумор і легкість змішалися з напругою:

— «От і все, Тессо, здається, нам треба більше пального для нашого вогняного танцю», — жартував Ерік, стріляючи у ворогів.

— «Якщо ти почнеш танцювати, я просто встану і піду», — відповіла вона з усмішкою крізь біль.

Навіть у смертельній небезпеці їхній зв’язок був живим — дихання поруч, шепоти підтримки, дотики, що лікували краще за будь-які ліки.

І хоч навколо гриміли постріли, тіні війни не могли погасити світло їхньої любові — палкої, несподіваної, сильнішої за все.