21.5 — Закулісна розмова

Театр був порожнім, мовчазним і зовсім іншим без глядачів і прожекторів. Пилові промінці світла сідали на реквізит, як спогади — на плечі тих, хто залишився.

Поки Тесса й Вирій десь між лаштунками обговорювали, чи можна викрасти ляльку з вистави як сувенір («Це артефакт!» — твердив Вирій; «Це мотлох!» — заперечувала Тесса), Лея блукала одна. Не те щоб цілеспрямовано — просто її чуття носа-до-цікавого знову активізувалося.

Вона шурхнула за старі куліси, прошмигнула між декораціями середньовічного замку, обережно переступила через валізу з написом «НЕ ЧІПАТИ — БОМБА (емоційна)» і... потрапила у маленьку комірчину з табличкою «АРХІВ».

— «Архів, архів…» — пробурмотіла Лея. — «Значить, тут точно щось є, що ніхто не мав бачити. Моє улюблене.»

Вона відчинила стару дерев’яну шафу — вона скрипнула так, ніби промовила: «Ой». Усередині — купа паперів, театральних сценаріїв, пожовклих програмок і... невеличкий блокнот, замотаний червоною стрічкою. На обкладинці чітко виведено чорнилом:
«Проєкт: Брат. Нолан Дерре»
— «Ну добре, Нолане. Подивимось, що ти тут накалякав…»

Лея обережно розгорнула блокнот. У ньому були малюнки сцен, діалоги, вирізки зі старих листів, фотографії двох підлітків — Нолана і Еріка — у костюмах піратів, з дерев’яними мечами і криво намальованими вусами. Біля одного фото підпис:
«Я хочу знову бачити його сміх. І я змушу світ побачити, яким він був насправді.»

На останній сторінці — акуратно приклеєний шматок сценарію:

Фінальна сцена:
Брат стоїть на сцені. Він не чекає пробачення. Він чекає, що інший згадає, як бути людиною. І відповість не реплікою. А серцем.

Лея довго дивилась на ті рядки. Потім тихо закрила блокнот і вийшла з архіву.

Ерік сидів на сходах за сценою, у тиші, яка вперше за вечір здавалася не гнітючою, а просто… живою.
Він дивився на свої руки, як на інструмент, що раптом заграв не ті ноти.

— «Твої руки не винні,» — сказала Лея, сідаючи поруч.

— «Не цього разу,» — тихо відповів він.

Вона простягнула йому блокнот.
— «Знайшла це. У твоїх закулісних скелетах. Схоже, твій брат будував цю виставу роками. Кожна сцена — продумана, кожна емоція — не просто так. І знаєш що?»

— «Що?»

— «Тебе грав актор з бородою. А не якимось лялькарем. Це вже плюс.»

Ерік нарешті засміявся. Тихо. Але щиро.

— «Була небезпека, що мене гратиме плюшева лисиця…»

— «Чи, не дай Базилік, той чувак з кіно, де всі кричать французькою. Тобі б не пасувало.»

Він відкрив блокнот, погортав сторінки, торкнувся фотографії — старої, пожовклої, але такої живої.

— «Я завжди думав, що він мене ненавидить…»

— «А він — що ти його забув. Класика братських драм. Але сьогодні ви обоє щось зрозуміли.»

— «Що саме?» — запитав Ерік, дивлячись на неї.

— «Що любов не зникає. Вона просто іноді… переодягається в сарказм і кидає драматичні монологи зі сцени.»

Вони сиділи ще хвилину мовчки. Ерік зітхнув, і в тому зітханні був шматок чогось давнього, важкого — як дим, що нарешті вивітрився.

— «Дякую, Леє.»

— «Я ж детектив. І — ем, трохи чарівна, вибач. Це професійне.»

Він усміхнувся. Тепер — ширше.

А за лаштунками вже збирався новий шум — Нолан повертався. І в руці в нього була стара листівка...