Розділ 21: Ерік із минулого; 21.1 — Запрошення до Театру Спогадів

Коли спогади оживають — сцена стає полем правди.

— «Що це за… вензеля?» — Лея тримала в руках тонкий пергамент із чорнильним написом, що міняв відтінок на сонці. «Запрошення на виставу "Незабутній він". Це або дуже поетично, або дуже моторошно».

— «Або і те, і те», — пробурмотів Вирій, зазираючи через її плече. «Немає ні дати, ні адреси. Тільки координати. І… трохи аромату бузку?»

Тесса присіла на край столу, розгортаючи мапу. Її пальці ковзнули до вказаного місця. — «Занедбаний район на околиці. Раніше тут були старі кінотеатри й сцени. Схоже, той театр ще стоїть».

— «І хтось хоче, щоб ми туди прийшли?» — Лея підняла брову. 

— «Як романтично. Якби не звучало так, ніби нас там з’їдять».

— «Може, це пастка», — пробурмотів Вирій. — «Або секретна вечірка. У нас інші варіанти були веселіші».

Тесса хитро посміхнулась: — «Ходімо, хіба не цікаво? Це ж театр. Чи ти боїшся, що доведеться співати, Вирію?»

— «Я не боюсь», — оглянувся він. — «Я відверто уникаю. Мюзикли — це моїх нічних кошмарів архітектурна форма».

Тесса розсміялась, а Ерік… мовчав.

Він тримав запрошення у руках і вдивлявся в нього, наче намагаючись згадати щось. Очі його блищали — не від сміху, а від чогось глибшого. Його голос був тихим:

— «Я знаю цей шрифт. Я… колись отримував такі листи».

Усі троє обернулись до нього.

— «Ти впевнений?» — Лея сіла поруч.

— «Так. Мій брат. Він писав мені подібні речі. Театром захоплювався. Любив драми… трохи занадто сильно. Але ми давно не бачилися…»

Тиша повисла в повітрі.

Тесса подала йому листа назад. — «То, може, це не просто пастка. Може, це сцена, на якій хтось хоче щось сказати».

— «Або показати», — пробурмотів Ерік, і вперше його усмішка не була іронічною. А трохи… тривожною.

Він підвівся. — «Поїхали. Якщо хтось вирішив зробити драму — я не дам йому зіпсувати фінал».

Коли координати вивели їх до покинутого театру серед бур’янів і старого каменю, він виглядав як вулик привидів: облуплені стіни, двері, які скрипіли, як втомлені актори. Але всередині…

— «Ого», — прошепотіла Лея.

Сцена сяяла. Світло було теплим, завісу — бездоганно підвішеною. Усі інші частини будівлі ніби зостались у минулому, а ось ця зала — чекала на них.

— «Чому це виглядає, як музей мого дитинства? Ідеально, та ще й з запахом свіжого гриму», — пробурмотів Вирій, дивлячись на червоні оксамитові крісла.

Ерік не відповів. Він просто сів у перший ряд. Обличчя — біле, як пергамент.

— «Він все знає, але нічого не каже», — шепнула Лея до Тесси.

— «Класичний Ерік», — відповіла та, — «Усе всередині, жодного спойлера».

Світло згасло. Завіса рушила.
І почалась вистава — з хлопчика у лахмітті, який щось майстрував із дерев’яних кубиків. На задньому плані грав грамофон.

Тесса здивовано прошепотіла:

— «Це… він?»

Лея, шокована, кивнула. — «Еріку… це ти?»

Ерік мовчав. Він не кліпав. Він не дихав. Лише стис кулаки.

— «О, ні», — пробурмотів Вирій. — «Вистава про нас. Я це відчуваю. І я ще не встиг вивчити свої репліки…»

І вистава заграла: сцени з дитинства, з втечі, з вибору. Спогади, які ставали реальністю прямо на сцені.