20.4 — Ерік і магічний ринок

Світ навколо Еріка раптом змінився, немов він опинився в іншій реальності. Він стояв на дивному ринку — яскравому, барвистому, з безліччю крамниць і лавок, що розташувалися у хаотичному, але дивовижно гармонійному хаосі. Цей ринок не був звичайним: тут можна було купити чи продати все, що не підлягало звичайним законам фізики. Час, сміх, секрети, мрії — все було на полицях і у кошиках продавців.

— Ласкаво просимо на Ринок Забутого і Непомітного! — почув він голос, що звучав одночасно і мелодійно, і трохи химерно. Ерік озирнувся і побачив крамаря з довгою сивою бородою, що виглядав як поєднання бібліотекаря, алхіміка і вуличного актора.

— Ви шукаєте щось особливе? — запитав продавець, киваючи головою в бік величезної годинникової башти, що повільно тикала без упину.

— Мені потрібно знайти шлях назад, — відповів Ерік, намагаючись не показати здивування від усього, що бачив.

— О, шлях назад — це найскладніший товар на цьому ринку! — усміхнувся крамар, відкриваючи старезний скриньку. — Часом його не купиш, а мусиш заслужити.

Ерік пішов далі, оглядаючи лавки. Тут продавали «дозвіл на забуття неприємних спогадів» (щось на кшталт сезонної розпродажі), «порцію щасливого дитинства в баночці» (на смак, як полуничне морозиво) і навіть «сміх у кульках» — маленькі прозорі сфери, які, якщо їх луснути, викликали вибух радості.

— Ха! — прошепотів Ерік собі під ніс. — Я завжди думав, що їжа мовчазна, а тут — справжній детектив!

Раптом його увагу привернула крамниця з написом «Обмін таємницями». Там сиділа жінка в капелюсі, яка хитро посміхалася.
— Ви шукаєте відповідь, так? — звернулася вона, помітивши цікавість Еріка.

— Так, хочу повернутися назад до реальності, — сказав він.

— А що ти готовий віддати натомість? — загадково запитала вона.

Ерік задумався. Адже тут, на цьому дивному ринку, нічого не було безкоштовно.

— Час? — спробував він.

— Можливо, — відповіла вона, — але час – це дорого. Можеш віддати сміх? Хоча, це теж не просто.

Ерік усміхнувся у відповідь:

— Можна я віддам тобі свій сарказм? Він тут і так зайвий.

— Ха-ха! — відповіла вона з іскрою гумору. — Лише якщо обіцяєш не забувати, що іноді треба і серйозним бути.

Вони обмінялися легкими усмішками. Раптом жінка простягла Еріку маленький амулет:

— Це — ключ. Не до дверей, а до самого себе. Знайди його — і шлях додому відкриється.

Ерік взяв амулет, і навколо нього все почало тьмяніти.

— Почекай! — крикнув він, але голос вже загубився в шелесті ринку.

Прокинувшись, Ерік зрозумів: ця подорож була не просто казкою, а уроком — іноді шлях назад починається з прийняття себе і своїх недоліків.