20.3 — Вирій і поле вітряних млинів

Світ навколо Вирія почав розпливатися, ніби він дивиться крізь каламутне скло. За мить усе навколо змінилося: він опинився на широкому полі, розтягнутому під безкраїм небом, де величезні вітряки повільно крутили свої лопаті. Але це були не звичайні вітряки — замість зерна вони мололи спогади.

Повітря було наповнене тихим шелестом, схожим на шепіт старих історій, що кружляли навколо. Вирій дивився і розумів: кожен млин — це пам’ять, а кожна лопать — момент його життя.

Потім він помітив маленьку фігуру, що бігла поміж млинами. Маленький Вирій — сам собі в дитинстві — смикався, намагаючись втекти від чогось невидимого, що, здавалося, ховалося за кожним кутом.

— Хей, — покликав Вирій голосом дорослого, — що ти тут робиш? Чого боїшся?

Дитина зупинилася, широко відкривши очі, що відбивали страх і здивування водночас.

— Вітряні страхи! — відповів хлопчик, голос трохи трясся. — Вони женуться за мною, хочуть забрати все світло, яке я маю.

Вирій посміхнувся, але в цій усмішці була щира ніжність:

— Знаєш, я теж колись боявся цих вітрів. Вони можуть здаватись великими і страшними, але насправді — це лише тіні. Ми з тобою сильніші за них.

— Та як їх здолати? — спитав дитина.

— Треба не втрачати віру у себе і пам’ятати, що навіть найбільший вітер не може зламати того, хто не здається, — відповів Вирій, простягнув руку.

Маленький Вирій подивився на цю руку, потім на блакитне небо і повільно усміхнувся:

— Тоді я піду назустріч їм. Можливо, вони не такі вже й страшні, якщо їх зустріти лицем до лиця.

— Ось це дух! — підбадьорив дорослий Вирій і заспівав веселу пісеньку, яка більше нагадувала дитячий лепет:

«Вітер дме — я не злякаюсь,
Страхи в вітрі тануть, як пара,
Дитина в мені встає знову —
Йде сміливо до нових днів!»

Поки Вирій і його дитяча копія йшли вперед, вітряки тихо затихали, наче підкоряючись їхній сміливості.

— Ти знаєш, — задумливо сказав Вирій, — іноді найстрашніші вороги — це ті, що живуть всередині нас.

— Згоден! — відповів дитина, — Але тепер у мене є ти. І це круто.

Вони разом крокували в сторону заходу сонця, де млини вже майже перестали крутитися, і все здавалося світлішим.

Вирій глянув назад на поле — і зрозумів, що це був не просто спогад. Це була його сила.