20.2 — Лея і її казковий ліс

Лея з нетерпінням взяла шматок піци і, не вагаючись, відкусила його. Мить — і світ навколо неї почав змінюватися. Стіни офісу розтанули в яскравому мерехтінні, а повітря наповнилося солодкуватим ароматом сиропу і свіжої трави. Лея відкрила очі — і опинилася в дивовижному лісі, який водночас був знайомим і неймовірним.

Дерева були величезними, їхні гілки розгалужувалися в безлічі напрямків, наче пальці чарівника, а листя мерехтіло усіма кольорами веселки. Але найдивовижнішим було те, що замість птахів у гілках скакали жаби! І не просто скакали — вони гомоніли між собою гучними голосами.

Лея прислухалася:

— «Господарю лісу, де ключ до істини?» — пролунав один з голосів.

— «У пісні старої верби, що пам’ятає часи, коли світ був молодим», — відповіла інша жаба, що височіла на великому листку.

Лея не могла не усміхнутися:

— Ну і жаб’яча рада! Я думала, лише люди люблять таємничі загадки.

Вона зробила крок уперед, а під ногами з’явилася стежка, викладена з кольорових камінців, що мерехтіли, немов виблискуючі зірки.

— Добре, жаби, — сказала Лея вголос, — якщо ви хочете, щоб я розгадала загадку, то доведеться допомогти. Перш за все — хто цей загадковий «господар лісу»? І що за «пісня старої верби»?

Одна з найбільших жаб, із зеленою короною з водоростей, перестрибнула ближче і запитала голосно:

— Ти знаєш, що таке казка, Лея?

— Казка? — Лея сміялася, — Я росла на бабусиних казках, вони як секретний інтернет минулого. Але чому це має значення?

— Тоді слухай уважно, — жаба повернула голову, ніби читала лекцію, — кожен шматок цієї піци — це двері у спогади. І якщо ти пройдеш цю казку, знайдеш відповідь, яку шукаєш.

Лея глибоко вдихнула:

— Отже, треба зрозуміти, як заспівати цю пісню старої верби, так?

Раптом з-під землі виріс величезний дуб, обвитий мохом і лишайником. Його кора тріщала і шелестілась, а сам він почав видавати тихі, мелодійні звуки — щось на кшталт старовинної пісні.

Лея, злегка нахилившись, прислухалася і вловила ритм, що нагадував колискову з дитинства.

— Це… це вона! — прошепотіла вона. — Але якась вона не зовсім звичайна.

— Це твій ключ, Лея, — пролунав голос, але не від жаб, а від самої піци, що тихенько шелестілась, наче листя.

— Піца? — Лея подивилася на шматок, — Ти що, теж хочеш мені підказати?

— Можливо, — відповів тихо шматок, — але ти мусиш розгадати жаб’ячі загадки, щоб рухатися далі.

Тоді жаби почали загадувати їй рими і загадки — кумедні, хитрі, іноді навіть трішки підступні.

— Що не можна з’їсти на сніданок? — спитала одна.

— Обід, — без вагань відповіла Лея, сміючись.

— Добре! А тепер — що завжди біжить, але ніколи не ходить? — зазвучав новий голос.
— Річка! — відповіла вона швидко.

Жаби зазвучали як хор сміху.

— Ти справжній гість нашого лісу, — промовила жаба-королева. — Пройди далі і знайдеш те, що шукаєш.

Лея посміхнулася, відчуваючи легкість і радість у серці.

— Ну що ж, — сказала вона, — жаби, ви не так вже й погані! Мабуть, навіть кращі за деяких людей, які намагаються бути серйозними весь час.

І з цими словами вона крокнула далі у свій казковий спогад, готова зустріти нові пригоди.