Хроніки Пі і Ца: детективні історії

19.11 — Фінальна гонитва

Будівля, в яку вони прибули, виглядала як ідеальне місце для фіналу — темний зал, бетонні стіни, потріскані лампи, які блимають, наче сцена в театрі на межі апокаліпсису. Але найстрашніше — це тиша.

— Чому, — озвався Ерік, — в усіх будівлях, де ми буваємо, обов’язково має бути запах вогкості, злочину і старого борщу?

— Можливо, це фірмовий аромат Кадру-П’ять? — припустила Лея, злегка шкутильгаючи, але вже майже на повну.
— Упаковують у пляшечки і продають як "Парфуми постапокаліпсису №13", — підтакнув Вирій, намагаючись зчитати сканером навколо. — Тут є щось. Серце — б’ється. Одне. Але…

— Але не людське, — договорив Ерік. — Бо воно… мовчить.

Вони просунулись глибше в приміщення. І побачили її.

Вогняна Маска.

Вона стояла просто посеред залу. Одна. В тьмяному світлі. Сіра підлога майже зливалася з її чорно-червоним плащем. У руках — флакон. Той самий. Скляний, темно-бірюзовий, із трьома позначками: 🔥, ☠️, 🧬.

— Не рухайтесь, — прошепотіла Лея, вражено вдивляючись. — Вона… вона нас чекала.

— І не тікає, — прошепотів Вирій. — Ніби… хоче, щоб ми це бачили.

Вогняна Маска зробила кілька кроків. Повільно, впевнено. Вона підійшла ближче — але не до них. До підлоги. В її рухах було щось знайоме. Занадто знайоме.

— Тесса… — ледве чутно вирвалося з вуст Еріка.

Маска опустилась на одне коліно. Обережно, мов ставлячи дитину спати, вона поклала флакон на бетон. Потім підвела голову — і жестами, як раніше:
— Не чіпайте. Це пастка.

— Вона говорить через тишу, — пробурмотіла Лея. — Це дивно. Але… я розумію її.

Маска зробила ще один жест: розвела руки вбік, потім зімкнула долоню в кулак.

— Що це значить? — прошепотів Вирій.

— Мабуть… "вистачить"? — припустив Ерік. — "Кінець гри"?

— "Більше ніякої влади", — сказала Лея. — Це не флакон контролю. Це пастка для тих, хто думає, що може мати все.

І тоді…

Вогняна Маска… розбила флакон.

Просто. Без вагань. Склала його об підлогу зі швидкістю хірурга. Вміст шипів, мов би був живим, закружляв у повітрі, піднявшись у дивний туман. Всі троє закрили обличчя руками. Ерік рефлекторно вигукнув:

— Ох, ні. Це або наркотик, або мій дідусів оцет для натирання спини!

Але запаху не було. Лише… легкість.

— Вирій, — прошепотіла Лея. — Мені здається… це не сироватка. Це був страх.
— І він… випарувався, — сказав Вирій, вдивляючись, як прозорий дим тоне у вентиляції.

— Це кінець? — запитав Ерік. — Чи це тільки початок чергової травми?

Коли вони знову глянули на Вогняну Маску — її вже не було.

— Вона… зникла? — Лея роззирнулася. — Як завжди.

— Вона хотіла, щоб ми побачили. Щоб ми знали. Але не щоб ми шукали її далі, — відповів Вирій. — Її шлях — не наш. Але він почався звідси.

На підлозі лишилася лише тінь від флакону. І один маленький аркуш паперу, який Вирій підібрав.

На ньому:
«Ви не в тому часі шукаєте» — знайомий почерк. Почерк Тесси.

— Вона жива, — прошепотів Ерік. — Але… де вона?

Герої ще не знали, що відповідь на це питання ближча, ніж здається.
І що розгадка — вже стоїть у них за спинами.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше