19.10 — Обійми і підозри

— Ти мовчиш уже десять хвилин, — Вирій нахилився до Еріка, коли вони втрьох сиділи в залишках складу, що щойно перестав бути полем бою. — Це рекорд. Я повинен турбуватись?

— Я просто думаю, — відповів той, глядячи на уламок дзеркала, загорнутий у його хустинку. — Хоча… думаєш — це слабке слово. Мені здається, що мозок мене душить ізсередини.

— Ну, це класика. Ласкаво просимо в клуб тих, хто бачив те, що не мав бачити, і тепер не може не бачити. — Вирій усміхнувся криво, але без звички.

Лея лежала поруч, уже перев’язана. Її дихання вирівнялось, але очі були розплющені — вона слухала. Та не втручалась. Вперше за довго — тиша в ній виглядала спокійною.

— Знаєш, — сказав Ерік, перевертаючи уламок між пальцями. — Я не вірю, що Тесса мертва. І ніколи не вірив. Я бачив… її не 

було. Ні тіла. Ні речей. Ні навіть натяку на кров. Тільки дим. Розумієш?

— Розумію, — тихо відповів Вирій.

— Це не смерть. Це зникнення. І воно виглядало… занадто акуратним. Як театральна сцена після фінальної завіси. Як щось, що хтось інсценував. Спеціально.

— Вогняна Маска… — Вирій ледь чутно. — Вона має її рухи. Її очі. Її… — він запнувся, — мовчання.

— Її мовчання завжди було гучнішим за будь-яку нашу сварку, — Ерік зітхнув. — А ми сварились, як дві каструлі в сушарці.

— Якщо вона — Тесса… чому не говорить? — Вирій опустив погляд. — Чому не повернеться? Ми тут. Ми шукаємо. Ми…

— Тому що не може. — Ерік нахилився ближче, його очі стали майже крижаними. — Або не має права. Або… її змусили. Ми досі не знаємо, хто стоїть за всім цим. Кадр-П’ять, Чорний, Двійники, Флакон. Це не просто збіг. Це — система.

— Лея… — Вирій повернувся до дівчини. — Вона поруч. І вона справжня. Вона була. Вона не зникала. Я… я намагаюсь не порівнювати. Але...

— Не треба. Ти маєш право любити. І маєш право пам’ятати. — Ерік торкнувся плеча Вирія. — Але знай: те, що ми бачимо зараз — не фінал. Це… черговий акт.

— І який тоді наш наступний крок?
— Ми знайдемо її, — впевнено мовив Ерік. — Якщо Вогняна Маска — Тесса, значить, ми маємо показати їй, що ми теж пам’ятаємо. Що ми не зрадили. Що ми готові — навіть якщо вона не говорить. Навіть якщо ми не впевнені, чи це вона.

І в цю ж мить на їхніх комунікаторах засвітилась тривога: сигнал із колишнього ангару, який колись належав Кадру-П’ять. Там, за їхніми словами, мав бути флакон.

— Ідеально, — зітхнула Лея, підводячись. — Щойно я майже вмерла — час іти в нове смертельно небезпечне місце. Я прямо не можу дочекатись.

— Я зробив тобі чай у термосі, — відповів Ерік. — Але він, здається, вибухнув.

— Підходить.