19.9 — Пастка і поранення

— Це тут? — Ерік присвічував собі під ноги ліхтарем, а іншою рукою тримав пожовану карту, мовби на ній могла ожити підказка. — Склад G-23. Якщо це не сховище зла, то я влаштуюся касиром у кав’ярні.

— Не встигнеш — у тебе з обличчя списано "проблемний клієнт", — буркнув Вирій, озираючись навколо.

— Тсс, — Лея зупинилась, піднявши руку. — Тут щось є. Відчуваєш?

І справді: повітря було глухим, застояним, із запахом старого металу та розлитої хімії. Пластикові шторки звисали зі стелі, а під ногами рипіли уламки скла та... щось схоже на згорілі документи.

— Це місце мене не просто насторожує, — Ерік знизив голос. — Воно буквально шепоче: "Ідіть додому, зробіть чай, увімкніть щось з Г’ю Ґрантом".

— Вибач, — тихо сказала Лея. — Я лівою ногою на щось наступила.

Клац.

Писк.

Спалах.

— ЛЕЄЄЄ! — одночасно закричали Вирій і Ерік.

Усе відбулося за частку секунди. Лею кинуло вбік, ніби хтось вирвав її з простору — і вона з глухим стогоном вдарилася об стіну. Її плече рвонуло червоним. Зітхання болю розрізало повітря.

— Не підходь! — прохрипіла вона, піднімаючи правицю. — Там ще одна…

Писк. Інший кут.

— Всі назад! — Ерік вихопив із рюкзака уламок дзеркала, мовби мав ним зупинити вибух.

Та замість вибуху — вона.

Вогняна Маска.

Вона з’явилась зі стелі, як тінь, як блискавка, як тиша перед бурею. Її плащ із вогняним орнаментом хлюпнув у повітрі, неначе хвиля, і заграв під ліхтарем — гарячим, живим полум’ям.

Вона приземлилась прямо між ними — навприсядки, спритно, мов кішка, що знала, де впаде.

— Це… — прошепотів Ерік. — Вона знову...

— Тільки не кажи, що вона з вентиляції. Бо тоді я кину професію і стану прибиральником, — буркнув Вирій.

Маска мовчала. Її постава була зосередженою, але не ворожою. Вона повільно — дуже повільно — підповзла до Лєї і, мовчки, дістала з кишені аптечку. Усе це відбувалося так спокійно, що здавалося, ніби час для неї плив окремо.
— У неї аптечка… — Ерік озирнувся. — У неї аптечка з собою. Вона що, медик-ніндзя?

Вогняна Маска розкрутила бинт, продезінфікувала рану Лєї — обережно, майже лагідно. Її руки не тремтіли. Її дотик не зраджував страху. Він був… знайомим.

— Я знаю ці рухи, — сказав Вирій тихо. Його голос ледь тремтів. — Ці… звички. Як вона нахиляє голову, коли щось болить. Як притискає бинт — на три рахунки…

— Я теж знаю, — відгукнувся Ерік. — Занадто добре.

Лея заплющила очі — від болю чи від емоцій, було важко сказати. Але коли Маска торкнулась її чола — ніби благословення — вона ледь помітно кивнула. Мов би щось… упізнала.

Потім Маска встала. Рухалася, мов тінь. Але перш ніж зникнути — кинула щось на підлогу.

Блиск. Дзвін.

— Що це? — Ерік нахилився, підняв уламок. Очі його округлились. — Це ж…

— Дзеркало, — прошепотів Вирій. — Не просто будь-яке. Це з Тессиного комода.

— Точно. Вона його чистила щоранку, — сказав Ерік. — Навіть коли ми запізнювалися. Пам’ятаєш, Леє?
— Помада… — прошепотіла Лея, — завжди лишалася на куточку. Вона сердилась, коли не могла стерти слід повністю.

Вогняна Маска вже зникла, розчинилась у тіні — та уламок лишився. Як доказ. Як спогад.

— Вона тут, — сказав Вирій. — Не десь. Не колись. Вона тут. І вона… пам’ятає нас.