18.14 - Вогонь у серцях

Вогні міста за вікном поступово починали мерехтіти, поступаючись місцем м’якому сутінку, але в офісі трьох героїв панувала власна, особлива атмосфера — атмосфера незламної волі, що пульсувала у кожному подиху. Вони були зранені — рани боліли, тіла втомлені, але вогонь, що палав у їхніх серцях, жодна буря не могла загасити.
Вирій сидів за столом, нервово перебираючи пальцями чашку з холодною кавою, котра давно втратила свій аромат. Лея ходила кімнатою, час від часу кидаючи короткі, але підтримуючі погляди на товариша. Ерік стояв біля дверей, плечі його були трохи стиснені, як ніби він приховував в собі бурю думок, яка ще не знаходила виходу.

Раптом Ерік помітив на підлозі біля дверей маленьку складену записку. Піднявши її, він нахмурився. Лея підбігла ближче, помітивши це.

— Що там? — спитала вона, нахиляючись над його плечем.

Ерік розгорнув папірець і прочитав повільно, наче кожне слово намагалося доторкнутись його душі:

— «Не здавайся — борись!»

У його очах раптом загорілося щось тепле й невловиме, наче вогник, що вогнем запалює надію. Він підняв голову і подивився на Лею, усміхнувшись з легкою іронією:

— Ну що ж, хтось вирішив нагадати мені, що драму можна залишити для кіно, а нам — рухатися далі.

Лея сміялася тихо, з іскрою гумору:

— Хтось дбає про тебе краще, ніж я! Я лише можу кидати тапки, коли ти знову втрапляєш у халепу.

Вирій, що сидів поруч, додав зі сміхом:
— А я вже замовив торт на випадок, якщо драматичність підвищиться. Кажуть, шоколад лікує все — навіть поранені серця і нерозгадані таємниці.

Ерік глянув на них і відчув, як тяжкість на душі трошки відступає.

— Знаєте, — промовив він серйозніше, — цей листок — більше, ніж просто слова. Це сигнал. Обіцянка, що нас чекає щось більше, щось справжнє. І якщо ми здатні боротися, то зможемо витягти світло навіть з найтемнішої ночі.

Лея підійшла і міцно обійняла Еріка, її голос став ніжним:

— Ми всі в цьому разом. Тесса б хотіла, щоб ми не здавались. І ми не здамося. Обіцяю.

Вирій підняв свій келих з водою, що стояв на столі, і з іронічною посмішкою промовив:

— Отже, піднімемо тост за те, що ми живі, хоч і з кількома дірками в тілі, але з повними серцями та незгасним вогнем!

Ерік усміхнувся, і в цей момент всі троє відчули, як щось невидиме, але міцне, з’єднує їх — немов сім’я, створена не кров’ю, а вибором і спільною боротьбою.

І поки темрява міста огортала їхню кімнату, всередині горіло світло, яке жодна буря не могла згасити. Вогонь у серцях палав яскравіше, ніж будь-коли — і це було найважливіше.