18.2. Погоня по дахах

Ніч накривала місто темною ковдрою, а тільки мерехтливі вогні вікон і далекі ліхтарі підкреслювали контури будинків, ніби сцена для якоїсь шаленої вистави. Вирій і Лея стояли на краю даху, підготовлені до втечі, яка мала вирішити долю цієї ночі.

— «Готова?», — запитав Вирій, глянувши на неї з легкою посмішкою, що не сягала очей, але викликала в Лєї тремтіння в грудях.

— «Завжди», — відповіла вона, підсмикуючи ремінь сумки, повністю налаштована на біг.

Вони синхронно рванули вперед, легкі як тіні, стрибали з одного даху на інший, ніби птахи, що уникають мисливців. Вулиці під ними стали майже віддаленим шумом — тут важила тільки швидкість і точність рухів.

Здалося, що саме зараз час уповільнився: повітря наповнилося напругою і ревом битви, якої вони ще не бачили.

— «Вирій, тут!», — прокричала Лея, показуючи на снайпера, що ховався за димарем кілька дахів вперед.

— «Вже бачу», — коротко відгукнувся він, миттєво скинувши крок і притиснувшись до даху. — «Рахуй до трьох і стрибай».

Вони разом відрахували — «Раз… Два…» — і Лея злегка помилилась з відштовхуванням, втративши рівновагу.

Вільне падіння відчувалося як мить, коли світ зупиняється, і серце завмирає.

Але Вирій, мов тінь, блискавично кинувся вперед, схопивши її за руку і притягнувши назад на безпечну поверхню даху.

— «Ти хочеш мене вбити?» — роздратовано, але з ноткою гумору видихнула Лея, притираючи долоню.
— «Тільки якщо сам не впаду першим», — відповів Вирій із напівусмішкою, уважно дивлячись у її очі.

Між ними пройшла хвиля тихої ніжності, мов ковток тепла посеред холодного хаосу. Їхні погляди зустрілися на кілька секунд, і Вирій відчув, як у грудях щось затьмарило гострий адреналін — просте людське відчуття близькості.

— «Добре, що я тебе врятував», — прошепотів він, ковзаючи пальцями по її руці.

— «Я теж рада, що ти поруч», — ледве чутно відповіла Лея, відчуваючи, як її серце калатає сильніше.

Та час не чекав — снайпери продовжували обстріл, і вони мусили рухатися далі. Вирій кивнув, повернувшись у стрімкий темп.

— «Готова до наступного стрибка?», — підморгнув він.

— «Краще, ніж ти думаєш», — посміхнулася Лея, вистрибуючи в наступний стрибок із грацією, що затьмарювала навіть місячне світло.

Вони метушилися дахами, ухиляючись від кулі за кулею, вистрибували у темряву, часто зачіпаючи стіни і виступи, не маючи права на помилку.

І в цій гонитві, між небезпекою та небесною висотою, їхні душі шукали один одного — тихі моменти, що встигали спалахнути і згоріти, як блискавки на небі.
Несподівано їхній маршрут закінчився вузькою димо-сіркою терасою, де вони змушені були сховатися. Лея, важко дихаючи, сперлася на перила, а Вирій, побачивши її втому, знітився.

— «Ти в порядку?», — запитав він, хоча знав відповідь.

— «Краще, ніж я думала. Завдяки тобі», — усміхнулася вона, нахиляючись до нього.

Вони стояли близько, між ними не було слів — тільки розмірене дихання і серцебиття, що поступово заспокоювалось.

— «Якщо ми виберемося живими з цієї ночі, — сказав Вирій тихо, — я хочу, щоб ти знала: ти важливіша за все інше.»

Лея глянула в його очі, не відводячи погляду, і посміхнулася тепло.

— «І ти для мене.»

Звуки міста нагадали їм, що час рухатися далі, але цей момент залишився між ними — як тихе свідчення того, що навіть у найтемніші ночі може з’явитися промінь світла.

Поки Вирій і Лея гасали дахами, інші члени команди не сиділи склавши руки…