17.7 - Ніч пристрасті і правди

За вікном починався дощ.

Тонкі краплі лягали на скло, стираючи обриси неону, міста, страху.
У штабі — світло вже вимкнули. Але тіні залишились.

А ніч… тільки починалась.

Ніч розгорнулася над штабом, як важка оксамитова завіса. Вулиці стихли, неон змерз, і навіть вітер, здавалося, затаїв подих. Усередині — кожен був на межі. Але у центрі цієї ночі, у самому її серці, двоє людей не могли більше втримуватись.

Тесса сиділа на підвіконні, коліна підтягнуті до грудей, пальці стиснули кухоль з залишками чаю, що давно охолов. Скільки разів вона переконувала себе: це несерйозно, це все мине. Але погляд її вперто повертався до дверей.

І він прийшов.

Ерік.
У футболці, що на ньому виглядала як гріх перед мораллю, і з поглядом, у якому ховались бурі.

— "Можна?" — спитав.
— "Ти ж усе одно зайдеш," — прошепотіла Тесса.

Він сів навпроти. Довго мовчав.
— "Я не хочу грати знову в кохання з небезпекою. Але… Тесса, це вже не гра."

— "Тоді скажи, що це," — її голос тремтів. — "Скажи, чому, коли ти торкаєшся мене, я не можу дихати. Але коли ти поруч — я не можу не дихати тобою."

Він зітхнув. Важко, глибоко.
— "Бо ми ніколи не були легкими. Ми були гримучими. Наче 

електрика, що завжди шукає, куди вдарити."

— "А якщо вдарить у серце?"

— "Тоді… дозволь мені горіти разом із тобою."

І в цю мить вони не витримали. Жоден із них.

Він підвівся різко, підійшов ближче — і Тесса, не думаючи, зірвалася з підвіконня. Вони зімкнулись у поцілунку, що не питав дозволу. Їхні тіла притислись, як магніти, які довго розводили силоміць. Це був поцілунок без меж: шалений, відвертий, глибокий — не для фільмів, а для справжніх спогадів. Його руки обіймали її за талію, її пальці ковзнули під його сорочку, а дихання стало спільним.

— "Зупини мене, якщо хочеш," — прошепотів він до її губ.

— "Не смій," — прошепотіла вона у відповідь і впилась у нього знову.

Це тривало хвилини. Або століття. Аж поки…

— Пік! Пік! Пік! — сигнал тривоги розірвав простір.

Вони розірвались, ще дихаючи одне одним.
— "Нам знову заважають," — Тесса скривилась.
— "А ми навіть не дійшли до сцени після титрів," — підморгнув Ерік.

Вони розсміялись. І цей сміх… був теплим.
Але очі Тесси — ще серйозні.

— "Це ніч змін. Але деякі зміни болять."

— "Я витримаю будь-який біль. Якщо це — ми."

В іншій кімнаті, з іншого кінця болю…

Лея стояла на даху.
Знову. Наче це її єдине місце у світі. У руках — амулет. Один із небагатьох подарунків від матері. Зараз він був важчий за кулю.

— "Де ти… коли я тебе потребую?" — прошепотіла вона, сама не знаючи, кому.

— "Прямо тут," — пролунало позаду.

Вирій.
У його очах — стільки мовчазного бажання, стільки провини, що кожне слово ставало гострим.

— "Не треба," — сказала Лея. — "Не треба казати нічого. Я просто… хочу не відчувати, що розсипаюсь."

Він підійшов ближче.
— "Ти сильніша, ніж думаєш. Але не мусиш бути сильною поруч зі мною."

— "Але я хочу… відчувати. Просто… бути."

Вона схлипнула. Раз. І Вирій не витримав.

Він підійшов, взяв її обличчя в долоні — ніжно, але рішуче. Її 

губи здригнулись, а погляд — став м’яким.

— "Лея, дозволь мені бути твоїм тилом, хоч на цю ніч."

І він поцілував її.
Це був поцілунок не шаленства — а спокути. Теплий, повільний, глибокий.
Її пальці стиснули його зап’ястя. Але вона не відштовхнула.

— "Я не прощу тобі все," — прошепотіла вона.
— "І я не прошу. Я просто… тут."

Вони стояли так, притискаючись лобами одне до одного, поки місто дихало під ними.

Але десь унизу, у тіні...