17.5. Лабіринт довіри

Після втечі все затихло. Місто позаду ще диміло, а всередині штабу оселилась тривожна тиша — така, в якій кожен крок здавався надто гучним, а кожен погляд — підозрою.

Лея зайшла у свою кімнату. Вона все ще парувала від холоду ночі й незрозумілої злості. Увімкнула світло. Підійшла до свого столу. Зупинилась.

Щось зникло.

— "Ні… ні, ні, ні," — прошепотіла вона і швидко почала перевіряти ящики.

Щоденник. Фото. Підвіс. І флешка з архівами.

— "ХТО?!" — її голос прорізав тишу штабу, як ніж по склу. — "ХТО БЛ*ТЬ ЛІЗ У МОЇ РЕЧІ?!"

Тесса й Ерік вибігли з сусідньої кімнати — обоє з розпатланим волоссям, злегка збудженим виглядом і… без коментарів.

— "Що трапилось?" — спитала Тесса, намагаючись зосередитися.

— "Мої речі зникли. Те, що було тільки в мене. Те, що… Я ніколи цього не показувала! Навіть вам!" — очі Лєї палали. — "Тепер скажіть, Тесса. Хтось з вас заходив у мою кімнату?"

— "Ні," — сказала Тесса спокійно, але її обличчя вже затверділо. — "Тут щось не так."

І тут вийшов Вирій. Знервований. Він мовчки дивився на Лею.

— "Ти…" — Лея повернулась до нього. — "Ти був єдиним, хто знав, що у мене там був щоденник. Ти ж бачив його в Лабораторії. Ти запам’ятав, правда?"
— "Леє, зачекай. Я нічого не брав. Клянусь," — його голос був глухий, але щирий.
В цей момент Тесса і Ерік вирішили втектп в кімнату, щоб незаважати.

— "Клянись чим? Кому? Ти — клон, Вирію. І я більше не знаю, КИМ ти став."

Її голос надломився, а руки затряслися. Уся її броня — з іронії, сарказму і впертості — почала тріщати.

— "Я… Я довіряла тобі! Чула тебе навіть тоді, коли ти мовчав, коли весь світ хотів зламати тебе! А ти просто… крадеш у мене!"

— "Я не крав," — Вирій ступив ближче. — "Але якщо ти справді вважаєш, що я здатен — значить, між нами щось уже вмерло, Лея."

— "НІ! НЕ ГОВОРИ ТАК!" — закричала вона, вдарила його кулаками в груди. — "ТИ НЕ МАЄШ ПРАВА ЗДАВАТИСЯ! ТИ НЕ МАЄШ ПРАВА ЗНИКАТИ ЗНОВУ!"

Її крик розривав повітря.

І тоді Вирій — мов блискавка — схопив її. Міцно. Рішуче. Його руки стискали її плечі, а ліва долоня м’яко, але впевнено лягла на її щоку, змусивши її зупинитися. Задихатися. Подивитися.

— "Замовкни, Лея. Просто… замовкни, будь ласка."
І він поцілував її.

Спершу — швидко, грубо. Потім — м’яко, довше, з болем і ніжністю. Її тіло ще тремтіло, але вона не відштовхнула його. Її руки спершу впиралися йому в груди — а потім повільно обійняли його спину, ніби визнаючи, що навіть у гніві вона не здатна його відштовхнути.

— "Я не знаю, що це було," — прошепотіла вона, віддихуючись.

— "Це було… єдине, що я зараз можу тобі дати," — відповів Вирій тихо. — "Але я все одно знайду винного. Навіть якщо ним виявлюсь я."

Вони стояли так ще кілька секунд — у тиші, яка все ще гриміла між ними. Потім Лея відступила. Очі — вологі, але горді.

— "Тільки спробуй знову зникнути, і я тебе сама поховаю. Власноруч. З почуттями," — буркнула вона, але в кутиках вуст з’явилася крихітна усмішка.
Тесса і Ерік у кімнаті
— "Я відчуваю, що щось всередині вибухає," — прошепотів Ерік, коли вони сиділи в кімнаті в напівтемряві.

— "Сумніви?" — підколола Тесса, обережно торкаючись його пальців.

— "Ні. Почуття. До тебе. Вони реальні."

Вона підвелася, підійшла ближче. Його руки автоматично опинилися на її талії.

— "Я досі боюся, Ерік," — визнала вона.

— "Я теж. Але знаєш що? Ми — не герої кіно. Ми облажались. Ми зробимо це ще не раз. Але коли ти поруч — я готовий спробувати."

Її поцілунок був відповіддю. Повільний. Теплий. Повний надії, якої так бракувало.

Їхні обійми, м’які і щирі, відлунювали у темряві, де світ ще не зовсім розвалився.