17.3. Нічні дежавю

Ніч міцно тримала дах у своїх холодних долонях. Далекі неонові вогні миготіли, як сигнали зі снів, що ніколи не мали статися.

Тесса стояла біля краю, опершись на холодний бетон. Її пальці стискали поруччя — наче те могло втримати хвилю всередині: спогади, недовіру, сумніви. Волосся розвівав вітер, мов на кліпі до треку, де все вже зламано, але звучить красиво.
— "Я знав, що знайду тебе тут," — голос Еріка був тихим, майже винуватим. Він з’явився з тіні, як примара з несказаного.
— "Ну звісно. Я — кліше. На даху, у кризу, у темряві," — зітхнула вона, навіть не глянувши.
— "А я — ще більше. Колишній, що зробив забагато помилок і прийшов не вчасно."

Він підійшов ближче. Тиша між ними була густа — у ній жило стільки несказаного, що важко було дихати.

— "Тесса, я не знаю, що ще сказати. Просто…"
— "Скажи правду. Хоч раз. До кінця."

Він мовчав. Довго. А потім:

— "Я боявся. Завжди. Що все зруйную. Що ти надто справжня. Що ти побачиш мене — і втечеш. Тому брехав. Грав. Зникав."

Вона глянула на нього. Очі виблискували не від сліз — від ярості, болю, втоми.

— "Я бачила тебе, Ерік. Завжди. Навіть коли ти сам себе не бачив. Але бачити — не значить довіряти."

Він простягнув руку. Торкнувся її пальців.

— "Можна я зроблю щось не по сценарію?"

Вона не відповіла. Але й не відступила.

Він нахилився. Їхні губи зустрілись — не ніжно, а як зіткнення двох світів, що більше не можуть існувати окремо. Це був поцілунок, у якому жила буря: біль, туга, бажання і страх. Її пальці стиснули його сорочку, а його руки ледь торкались її спини, наче боялись зламати.

А потім — голос. Далекий. Гострий. Обпалюючий:

— "Тесса?!" — Лея.
Вони розірвалися, наче щось заборонене.

— "О, клас. Сценарій 2.0. Вони знову разом, ага?!" — вигукнула Лея, і її голос тремтів.

— "Леє, зачекай…" — Вирій схопив її за плече, але вона скинула його руку.

— "Не чіпай мене. Я думала, хоча б хтось не піде по колу."

— "Ви стежили за нами?!" — Тесса спалахнула.
— "Ми шукали вас! А знайшли чергову серію зрад в прямому ефірі!"

— "Це не те, що ти думаєш," — Ерік зробив крок, але Лея відступила.

— "А що тоді?! Просто 'нічне дежавю'?!"

Її голос зірвався, очі налилися — але вона не заплакала. Лея не плакала при свідках.

Вона повернулась і пішла. Вирій кинув на Тессу довгий, глибоко розчарований погляд.
— "Ти ж обіцяла, що більше не зробиш їй боляче."

— "Це… не було заплановано," — прошепотіла Тесса.
— "З нами нічого не заплановано. Але вибір — завжди твій."

Минула година. Всі розбрелися по кімнатах.
Тесса сиділа на підлозі. Ерік мовчки тримав її руку.
Внизу пролунав гуркіт.

А потім — сигнал тривоги.

На великому екрані з’явився силует. Напівтемрява. Голос.
"Друзі. Роль нової драми починається. Готуйтесь до вуличного погоні. Або… вибуваєте з шоу."

Тесса підвелась.
— "Це ще не кінець. Це — пролог."

Тесса й Ерік сиділи в напівтемній кімнаті, світло місяця загравало на їхніх обличчях, наче тіні минулого оживали у кожному погляді. Розмова ставала дедалі глибшою, а напруга — дедалі помітнішою.

Тесса:
— Еріку... Я не знаю, чи зможу колись забути те, що сталося. Але... ти тут, зараз. І я... хочу вірити.

Ерік (не впевнений, але щирий):
— Тесса, я теж хочу почати з чистого листа. Я не той, ким був раніше.

І несподівано — їхні погляди зустрілися, і це переросло у пристрасний поцілунок, що мав би зняти всі сумніви. Але…

Лея стояла осторонь, прихована у тіні вузького коридору. Вона бачила все: поцілунок, дотики, жар у поглядах. І це обпалило її зсередини.

“Чому саме вони? Чому не я? Я ж теж борюся, люблю, ризикую…” — думки вирували, мов буря.

Вона відчула, як серце стиснулося, і на очі навернулися сльози. Але вмить вони стали їй чужими.

— "Треба йти," — прошепотіла собі Лея, але ноги не слухали.

Телефон у кишені задзвонив. Повідомлення від Вирія:

“Леє, будь ласка, поговори зі мною. Не залишай.”

Вона видихнула, але не відповіла. Вона знала — зараз не час.

Раптом відчувши кроки, Лея різко розвернулася — це був Вирій.

— "Леє, почекай. Не треба так."

Вона кинула на нього холодний погляд.

— "Не розумієш. Мені треба самому розібратись із тим, що відбувається всередині."
Вирій крокував поруч, сповнений тривоги і сумніву.

— "Я знаю, що це боляче. Але ми повинні триматись разом. Тільки так ми виживемо."

Лея зупинилася, глянувши на нього.

— "Можливо… Але іноді найважчий бій — це той, що всередині нас."

Вони стояли мовчки, підкоряючись тиші ночі, що вже не здавалась такою холодною.