15.6. Фінал з натяком

Фінал з тягучим сиром, багатозначними фразами і крихтою спойлера.

Гігантська піцопічка поступово стихала, мов вирішила врешті не псувати вечерю. Вогні згасали, а температура повільно спадала до рівня «приємно тепла, як простирадло з сушарки». Герої стояли серед руїн соусного цунамі, шматків розплавленої моцарели й понівечених металевих таць.

Серед усього цього сирного безладу — порожня коробка.

Точніше, майже порожня. Всередині неї залишився лише тонкий шар плавленого сиру — він переливався золотом і щось шепотів... або це просто хтось зі шлейфу духовки чхав.

І прямо по центру, між сиром і слідами кетчупу — пожовкла записка, скручена у рулончик, ніби сувій зі старовинної піцерії.

— Хтось хоче... відкрити це? — несміливо спитала Тесса, витираючи соус з чола. — Бо якщо це знову пастка — я більше не маю сили боротися з соусом. Він тепер живе в мені.

Сержант Кіт — який, до речі, весь цей час виглядав так, ніби він був на вихідному, але його змусили рятувати світ — ступив уперед. Зупинився. Озирнувся. Облизав лапу. І… одним рухом розгорнув записку.

На папері був почерк — витончений, як у старого шефа, що щойно відчитав стажера за переварені равіолі:

«Наступного разу ви будете не дегустаторами. А інгредієнтами.»

Мовчанка. Навіть духовка здивовано пихкнула.

— Що... це означає?.. — пробурмотів Вирій, злегка відступаючи. — Це жарт? Погроза? А може… а може ми вже інгредієнти?! — він почав панічно обмацувати себе. — У мене є запах трав? Я маю текстуру тіста?!

— Ти завжди мав текстуру тіста, — посміхнулась Лея. — Особливо зранку.

Сержант Кіт мовчки згорнув записку назад. І… проковтнув її.

— Ей! — вигукнула Тесса. — Там же… могла бути якась відповідь!

— А могла бути глютенова пастка, — серйозно відповів Кіт. — Або ще один натяк. А я з натяками не жартую. Я їх... перетравлюю.
— Ти з’їв спойлер, Коте, — буркнула Лея. — Ми тепер ніколи не дізнаємось, що означало “інгредієнти”.

— Навпаки, — загадково муркнув Кіт, сідаючи посеред сиру як у троні. — Тепер ви дізнаєтесь… на смак.

Усі мовчали. Потім — Лея хмикнула.

— Тобто наступного разу ми — начинка?

— Сподіваюсь, не з ананасом, — додав Вирій.

І… вони вибухнули сміхом. Істеричним, втомленим, щасливим. Бо іноді, після апокаліпсису в піцопічці, коли ти щойно буквально замінив людину на шматок панчетти, найкраще — просто сміятись.

Сміялись так, що коробка ледь не похитнулась. Сміялись, доки Кіт не встав, обтрусився від сиру і з непідробною серйозністю сказав:

— А це вже… спойлер.