15.5. Кульмінація в духовці

— І що тепер? Ми — піца? — пробурмотіла Лея, коли автоматичні двері зачинились з глухим цок.
Вони стояли у гігантській піцопічці — справжньому металевому монстрі, з червоними прожекторами, які імітували жар, а згодом почали гріти по-справжньому. Температура повзла вгору. Підлога повільно вкривалась плавленим сиром.

— Скільки в нас часу? — Вирій скинув пальто. — До того як станемо… пепероні людством?

— За моїми підрахунками… хвилин сім. Може п’ять, якщо врахувати додаткову порцію перцю, — відповів Сержант Кіт, який уже почав зв’язувати з помідорових шкірок імпровізований план втечі.

За прозорою куленепробивною стінкою з’явився Доктор Перцеман — виблискуючи, сяючи, тримаючи в руках останній шматок піци як корону з тірамісу.

— А тепер, мої любі сирні створіння, — мовив він через гучномовець, — настав мій час. Укус останнього шматка дасть мені контроль над усіма смаковими рецепторами планети. Я вирішуватиму, кому подобається родзинка в салаті!

— Монстр! — вигукнула Тесса. — Це святотатство!

— Святотатство? Ні. Це революція. А ви — просто гарніри.

Тесса ступила вперед. Піт стікав по її скронях. Вогонь миготів. Вона знала, що настав час ризикнути.

— Вирій, приготуйся.
— До чого? Я ж не маринувався на це!

— До соусної контратаки.

Вона підняла руки. І тут… вибухнула хвиля томатного соусу. Просто з повітря! Потік пряної, червоної лави, густої як план Лєї на побачення. Соус ринув уперед, заливаючи контрольний пульт Перцемана.

— НІ-І-І-І!!! — верескнув він, коли йому в обличчя залетіли базилікові бризки.

— Що це було?! — Лея озирнулась.

— Нова сила, — хрипко посміхнулась Тесса. — Контроль над соусом. Нарешті моя кулінарна душа вийшла назовні.

Поки Перцеман шмагав себе серветкою, Вирій зосередився.

— Зачекай… щось не так. Він не з’їв усі шматки. Один він залишив. — Він прикрив очі. — Я відчуваю це. Смак… гіркий… мов обов’язок. Мов… відповідальність!

— Ну логічно, — зітхнула Лея. — Цьому хлопцю все одно на відповідальність.

— Саме цей шматок міг зупинити його. І піца це знає. Вона… обирає.

У ту ж мить коробка засяяла. Шматок, який лежав у неї в центрі — останній, напівбожественний, — спалахнув м’яким світлом і плавно підлетів... до Тесси.

— Вона обрала мене?.. — прошепотіла вона. — Але чому?

— Ти ліпила тісто серцем, — мовив Сержант Кіт. — І ще ти не боїшся соусу. Піца це поважає.

Тесса вхопила шматок — і все зупинилось. Час став в’язким. Простір вигинався, мов сир на гарячій сковороді. У вухах — дзвін наче від мікрохвильовки. І тоді… голос.

«Ти можеш змінити лише одне рішення. Лише один вибір. Тільки один раз.»

І Тесса знала, що зробити.

Вона озирнулася на Лєю, яка у той момент підштовхнула Вирія, аби той вибрався, а сама… залишилась. Вогонь почав поглинати її край плаща.

— НІ! — закричала Тесса. — Я обираю… це змінити!

Вона торкнулась простору — і простір слухняно… хруснув, наче тонка скоринка.

Наступної миті замість Лєї в духовці лежав обвуглений… шматок панчетти.

— Якого… — Лея, яка щойно вивалювалась із бічної вентиляції, зупинилась. — Це був… я?

— Ти була панчеттою. Хвилину. Але тепер ні. Все ок. — Тесса сіла просто на підлогу, виснажена.

Перцеман, повністю засмучений, злиплий від соусу і провалу, опустив руки.

— Ви… виграли. Але це… лише початок. — Він падає у соус. Можливо, надовго.

Сержант Кіт підморгнув:

— А от тепер, діти, час відмиватися. А тоді…