15.4. Таємниця останнього шматка

Коробка з піцою стояла в центрі столу, мов магічний артефакт. Навколо — напружене мовчання. Один шматок. Фіолетове світіння. Ледь помітний аромат трюфелів, сирної гордості та небезпеки.
— Ніхто не торкається, — сказав Сержант Кіт, сівши навпроти коробки. — До опівночі.

— Чому саме до опівночі? — спитала Тесса, ковтаючи слину.

— Тому що так написано в інструкції. — Він витягнув з-під берета згорнуту, дещо підгорілу інструкцію з логотипом "GastroMagiX™". — «Останній шматок активується лише між 00:00 і 00:01. Решта часу — це маринування долі.»

Вирій скептично підняв брову.

— Це що, магічна страва чи сценарій раннього Marvel?

— Обидва. — Сержант облизав лапу. — Ви не розумієте. Це не просто піца. Це "Моцарельна Матриця". Гастро-сироватка нового покоління. Вона створена, аби пробуджувати приховані здібності. Але вона обирає сама. Не можна змусити її. Не можна поділити. Не можна з'їсти половину і залишити начинку на потім. Це… цілком метафізичний шматок.

— Ох, боже, — простогнала Лея. — Я відчуваю, як все це переходить у фазу сирної епопеї.

— І в цю епопею входить новий персонаж, — пролунав голос… із шафи.

Усі здригнулись. Шафа глухо скрипнула. Звідти, повільно й з претензією на пафос, вийшов високий чоловік в червоній піцерійній уніформі, обмотаний перцевими стрічками. Обличчя прикривала маска у вигляді гострого чилі. На грудях — золотий бейдж: Доктор Перцеман™.

— Ну нарешті, — зітхнула Тесса. — Де ви були раніше? На зйомках кулінарного бойовика?

— Я — не кухар. Я — революція. — Його голос звучав з приправою драматизму і… базиліку. — Я створив аромат думки. Я навчив слова пахнути. Я — перший, хто скуштував силу смаку… і перетворив її на зброю!

— І що ви хочете? — спитав Вирій, хоча вже трохи здогадувався.

— Те, що всі хочуть, детективе, — прошепотів Перцеман, підходячи ближче до сяючого шматка. — Останній укус. Повний контроль. Смак, що перепише світ.

— Ви вже вкрали один шматок, — втрутився Сержант Кіт. — Ви вплинули на смак слів. Ви сказали «любов» — і вона тепер гірчить!

— Вірно. А тепер скажу «перемога» — і вона пахнутиме... цибулею. Ха-ха!

— Ну все, — Тесса рішуче піднялась. — Ми не дозволимо вам з’їсти цей шматок. Він обирає сам. І ми йому подобаємось. Хоча б тому, що ми не пахнемо чилі.

— Подивимось, хто з нас залишиться в живих до опівночі… — Перцеман кинув щось у підлогу. Звук шипіння. Дим із запахом піццифікованої гірчиці.

— Куди він зник?! — вигукнула Лея. — Він був прямо тут!

— Я... щось чую, — Вирій знову підняв руку до скроні. — Я чую… слово "духовка". І слово "шашлик". Він щось задумав. Щось… печене.

— Ми повинні знайти його. І зупинити. — Тесса повернулася до коробки. — Але перш за все — захистити останній шматок. І…

Тут піца... чхнула. Ні, не метафора. Вона справді сіпнулась — і з неї вирвалося:

— "Апчхі! Час майже прийшов..."

— Вона жива, — прошепотала Лея. — Жива. І… злегка приправлена.

— Вона обере. Але тільки якщо ми доживемо до опівночі, — сказав Кіт, знявши з пояса маленький… сирометр.

— І для цього нам потрібно йти туди, де Перцеман приготував свій фінальний план, — додав Вирій. — Я знаю де.

— Де? — спитала Тесса.

— У… гігантській піцопічці.