Хроніки Пі і Ца: детективні історії

Розділ 15. - Суперпіцельна справа; 15.1. Піца з невідомим соусом

Вони саме сварилися про те, хто знову з’їв останній оливковий крекер, коли у двері задзвонили.

— Я чула цей дзвінок! — вигукнула Тесса, визираючи з-за кавомашини, яку використовувала як щит. — Хтось іде!
— Якщо це знову той тип, що продає суші для собак, я не відкрию! — крикнула Лея з кухні.
— А якщо це просто… — Вирій обережно визирнув у вічко. — Кур’єр?

На порозі стояв чоловік у формі з емблемою «Pizza Pericolo».
Шолом закривав пів обличчя, на рукаві — латка з написом: «Критично важлива доставка. Не перевертати. Не вдихати. Не ділити на нерівні шматки.»

— Доставка для… — Кур’єр зробив паузу, клацнувши пальцем по планшету. — Агенція «Пі і Ца. Смак правди».
— Ми так не називаємось. Хоча... — Тесса здивовано примружилась. — Хоча тепер звучить непогано.

— Але ми нічого не замовляли, — обережно сказав Вирій. — Ви впевнені?
— Підпис уже стоїть. І піца вже в дорозі. — Кур’єр поставив коробку на поріг і зробив крок назад. — Щасти вам. Сподіваюсь, ви оберете… правильно.

І зник. Просто — пішов, а за секунду його вже не було. Як і свідків. Як і здорового глузду.


Коробка була не зовсім звичайна: вона тихо дзижчала. Можливо, від напруги. А можливо — від таємниць.

На кришці химерним шрифтом написано:
«Обережно. Начинка може змінити вас.»

Тиша. Потім — спільне шепочуче:
— Це підозріло…
— Це точно пастка…
— АЛЕ Я ГОЛОДНА, — прокричала Тесса.

Усі троє зібралися навколо коробки. Вони дивилися на неї так, ніби це була або священна реліквія, або портативна бомба з сиром.

— Вона тепла, — промовила Лея, не торкаючись, а просто hovering на безпечній дистанції. — І пахне…
— Аромат перемоги, — сказав Вирій.

— Аромат дитинства, — додала Тесса.
— Аромат… ананасу? — Лея з гнівом. — Боже, це пастка. Вона гавайська!
— Я теж не фанатка, але… — Тесса вже тягнулась рукою. — Щось тут не те. Її запах… він як флешбек.

Вона наблизилася до коробки, зупинилась. Очі розширилися.

— Я... щойно побачила, як бабуся дає мені шматок піци під час бурі в 2008.
— Що?!
— Я бачу млинці! — вигукнув Вирій, вхопившись за скроні. — О, 

ні… це не флешбек. Це голод.

— Відкривай, — сказала Лея. — Ми все одно не зможемо думати, поки воно отак парує.

Тесса розкрила коробку.
І — о, Базилік на небі — там вона лежала. Велика. Ідеально кругла. З шматками, що мерехтіли легеньким блиском, ніби кожен був освітлений зі сцени.

В центрі — дерев’яна паличка з карткою, наче в садовому центрі на грядках з базиліком:
«Вибір змінює. Вибір неминучий. Не можна з’їсти більше одного за добу. Не обманюйте піцу.»

— Це… якась гра? — обережно мовила Лея.
— Або тест.
— Або підступна рекламна кампанія нової кав’ярні, — припустила Тесса. — З дуже, дуже дивним бюджетом.

Вирій не витримав. Відламав шматок. Тягнув повільно, мов у старому кіно: сир тягнувся, як драма.
Він підняв його, понюхав. І зітхнув:
— Базилік. І трохи… тайської паприки?

— Успіхів, детективе, — сказала Тесса, читаючи дрібний шрифт на серветці під шматком.
— Що?
— Тут так написано.

Вирій зробив перший укус. Потім другий.

І — завмер.

Очі розширилися. Брови — вгору. Потім смикнулись. Потім обличчя його стало таким, ніби він одночасно розв’язав нерівняння, згадав, де залишив навушники, і зрозумів, хто з’їв останній пудинг.

— Все… інакше, — прошепотів він. — Я… я… чую…
— Що?!
— Тесса хоче млинців.

— …
— …
— Ну, ТАК, але ЗВІДКИ ТИ ЗНАЄШ?! — вигукнула Тесса.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше