14.9 — Післясмак

Усередині новенької пончикової — затишної, з теплими стінами кольору ванільного крему і серветками, що пахли ностальгією — сиділи вони. Троє героїв, які пройшли через сирні портали, дріжджові війни та глюки реальності, що пахли глазур’ю.

На столику між ними стояли пончики. І всі — з дірками.
Жодного неправильного пончика.
Навіть один із вушками у формі інфініті — та й той мав дірку строго за стандартом.

Тесса крутила в пальцях свій, поглядаючи крізь дірку, ніби крізь телескоп у новий спокій. На її пальці ще лишився дрібний блискучий порошок із сирного порталу — флер попередніх боїв.

— Вперше за довгий час, — сказала вона тихо, — мені подобається, чого тут нема.

Лея підняла свій пончик, ніжно торкнулась його облямівки. В її очах ще стояла пам’ять про Вирія у духовці, але замість сліз зараз блищало щось тепле, як розтоплене масло.

— А мені подобається, що знову є, — сказала вона й посміхнулась Вирієві.

Той жував свою зворотну піцу. Тепер вона вже не вибухала в роті свідомістю — просто… була.
Звична. Комфортна. Як домашній наплічник, який пахне трьома сезонами пригод.

— Я просто радий, — буркнув Вирій, витираючи підборіддя серветкою з написом «Любіть свої дірки», — що тісто більше не говорить.

— Хоча мені трохи його бракує, — додала Лея. — Воно мало приємний акцент.

— І харизму, — погодилась Тесса.

На дверях пончикової задзеленчав дзвіночок.

Увійшов ЕРІК.

Він був у пальто. У чистому, трохи м’ятому, з плямою шоколаду біля кишені — типу "я біг, але стиль зберіг". На шиї висіла нова бейдж-карта — «Фахівець з тістореконструкцій, 2-й рівень». Очі — втомлені, як після десяти днів інтерв’ю з тістоністами, але живі.

— О, ви тут, — сказав він і сів поруч, мов це було найбільш природне рішення у Всесвіті.

Всі троє мовчали. Він теж.

Потім Вирій простяг йому шматок зворотної піци.

— Візьми. Вона не кусається. Якщо ти не співаєш пісень про лаваш.

— Я… дякую, — сказав Ерік. — Я знову забув, який у неї смак.

— Такий самий, як вибачення, — відгукнулась Тесса, не дивлячись на нього. — Трохи гіркувате, але зігріває шлунок.

Він ледь усміхнувся.

— А ти все ще можеш спалити мене поглядом?

— Ні. Я вирішила спалювати лише булочки.

— Справедливо.

Настала тиша. Але це була інша тиша.
Не та, що між людьми, які втратили довіру.
А та, що між людьми, які щойно врятували структуру їстівної реальності.

У центрі стола лежав останній пончик. Ідеальний. З діркою, яка виглядала майже філософською.

— Що робимо з ним? — спитала Лея.

— Ділимо, — відповіла Тесса.

— На чотири частини? — здивувався Ерік.

— Ні. На три. А дірку — залишаємо собі. Як спогад.

Вони розрізали пончик. Поділились. І дірка лишилась посеред столу — порожня, ідеальна, без потреби щось у неї класти.