14.8 — Вирій та духовка долі

Духовка стояла в центрі стабілізованого простору — велика, стара, із керамічними ручками у формі переляканих булочок. Вона парувала теплом, як бабуся, яка щойно дізналась, що внучка не їсть глютену. Зовні вона була прикинута як стара електропіч на 1800 ватт, але всередині — портал, закодований для трансформації тіла і тіста в єдину пульсуючу форму кулінарної істини.

Вирій стояв перед нею, закотивши рукави сорочки й поглянувши на свої руки, які вже поволі набиралися тіста. Воно лізло з рукавів, сповзало з пальців, огортало його зап’ястки, немов хотіло сказати: «Ми були в тобі завжди».

— Не треба, — прошепотіла Лея, її фартух з комахами на дріжджовій тематиці здригався від напруги. — Ми знайдемо інший спосіб. Може… відкриємо кав’ярню?

— Світ ще не готовий до наших цін, — усміхнувся Вирій, і вона засміялась крізь сльози.

— Я знову нічого не контролюю, — розгублено бурмотіла Тесса, тримаючи на руках пончик без отвору, що лишився в неї після вибуху глазурі. — Я навіть не знаю, чи це десерт, чи емоційний трофей.

— Це майбутнє, — м’яко сказав Вирій. — Але отой пончик з діркою на підлозі — це надія.

Він обернувся до духовки.

— Якщо не вийду через сім хвилин, покличте духовного пекаря. Бажано не з TikTok.

— Ми чекаємо тебе, — прошепотала Лея. — Я… тебе чекаю.

— Залиши трохи моцарели, — підморгнув він.

І тоді Вирій увійшов.

Дверцята закрились з ніжним пльоп — як звук, коли кладеш тістечко у коробку, але коробка — це реальність.

Всередині було тепло. Не пекло. Не страх. Справжнє тепло.
Код у тісті почав активуватись. На його шкірі виступили жарти, які він колись казав Тессі. У венах текли QR-коди. Серце билося, як таймер: пік… пік… пік…

Його форма розчинялась, але не зникала. Навпаки — стабілізувалась. Тісто пульсувало, не руйнуючи, а зшиваючи його з реальністю.

У якийсь момент — тиша.
А потім — ДЗИНЬ!
Дверцята розчинились. І з духовки вийшов Вирій.

Гарячий. Трохи запечений. З ледь підрум’яненим виразом обличчя.

Але живий.

— Хрум, — сказав він, — я в нормі.

Лея підскочила до нього, обіймаючи, торкаючись його плечей, перевіряючи, чи це не фантом.

— Ти… ти пахнеш… булочкою!

— Це комплімент?

— Зараз — так! — вигукнула вона, схлипуючи.

— Я майже став тісто-переписувачем, — зітхнув Вирій. — Але встиг втекти з першого шару глютенової трансформації. І я бачив все, Лєє. Я бачив, як виглядає сир зсередини.

Тесса мовчала. Вона тримала в руці пончик з діркою.

Він щойно з’явився на тарілці, як знак. Як підтвердження.

Все стабілізовано.

Піца — врятована.
Пончики — з дірками.
Світ — знову має сенс.

Вони стояли так у напівзруйнованій пекарні, з облупленими стінами й димком із духовки, і Лея прошепотіла:

— Як ти вижив?

— Я… навчився не боятись порожнечі. Просто… навчився її прожовувати.